Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

— Ми кілька останніх місяців живемо в казармах. Ніби звичайна служба, ми ж вважаємося вояками австрійської армії. Та наші командири потай попередили: фактично маємо жити у військовому стані. Дисципліна стала суворішою. Побачення обмежили. Але в місто часом відпускають. Мудрою людиною виглядаєте, пане Кошовий. Треба далі пояснювати?

— Не варто. Повх не стримався, спокусився на коротку амурну пригоду з якоюсь повією. Якщо, звісно, такі пригоди пристойно називати любовними. Давно це було?

— Яка різниця? Коли я дізнався, Іван побожився більше так не робити. Я пообіцяв не казати нічого сестрі. Тому повірив у ту історію, з бійкою за курву. Іван міг не стриматися. Зійшло з рук раз — зійде вдруге. Ось чому я не відразу переконав Юстину.

— Сестру?

Карпо кивнув.

— Ви переконалися, що Повхові готували пастку?

— Досить скоро, пане Кошовий. Не допомогло. Виявляється, Юстя вже знала про той Іванів ґандж. Звинуватила мене: мовляв, чоловіки всі однакові, всі заодно. Аби, кричала, вони побралися й Повх творив таке й після весілля, я б усе одно приховував. Ще й, каже, сам би тягався з зятем по курвах.

— Логічно, — гмикнув Клим. — Збрехавши раз, збреше вдруге.

— А зрадник зрадить знову, — в тон йому підхопив Семчишин.

— Натякаєте — сестра вважає зрадником? Тим більше. Злості додалося. Хіба все це — не причина знайти того, на кому можна вимістити лють?

— Не розумію вас...

— Чудово розумієте! — Кошовий трохи підніс голос. — Щойно Повх покривав вас. Незграбно, невміло, але запекло й щиро. Тим він повертав борг, бо ви ж зовсім недавно заступилися за нього перед Юстиною, заперечували гріх. Ми говорили з Іваном про вбивство в Стрийському парку.

— Що він вам сказав? — питання прозвучало спокійно.

— Нічого. Але все було значно красномовніше, ніж якби Повх назвав вас убивцею.

Очі стрільця блиснули.

— Пане Кошовий, що тут відбувається!

Клим здригнувся. Говорячи, повернувся до старшини спиною й не встиг вчасно помітити появи Снігура. Арсенич не промовив нічого, лиш відступив, розправив плечі, як належить у присутності офіцера. Семчишин виструнчився, при цьому правиця стиснула пас «манліхера».

— А що відбувається? — перепитав Кошовий. — Спілкуюся зі стрільцем, маю до нього справу.

— Ти залишив пост, — підхорунжий перевів на Семчишина свинцевий погляд.

— З мого дозволу, — вставив Арсенич.

— Ось мені й цікаво, чому ви дозволяєте собі забирати вартових, коли заманеться.

— На те є потреба.

— Вимога цивільної особи?

Клим обсмикнув пальто.

— Цивільна особа, яку ви зараз згадали, виконує одне делікатне доручення.

Тепер Снігур знову дивився на нього.

— Поверніться на пост, — відчеканив він.

— Маю свого командира, — мовив стрілець.

— Виконуй наказ, — сказав Арсенич.

Ні на кого не озираючись, Карпо Семчишин рушив геть, карбуючи крок.

— Ви теж лишіть нас, — звертаючись до старшини, підхорунжий далі їв очима Клима.

Павло не сперечався, теж пішов, хоч на ходу озирнувся. Коли він зник із очей, Снігур ступив до Кошового впритул.

— Забагато взяли на себе, пане Кошовий. Але це добре, навіть дуже.

— Тобто?

— Маю усі підстави доповісти Військовому комітету — рішення залучити вас було помилковим, про що я попереджав. Вважайте себе вільним від доручення. Ваша допомога більше не потрібна. З такими друзями ворогів не треба.

— Поясніть.

— Зволите, — відчеканив Снігур. — Побачивши вас, я нічого доброго не чекав. Тож вирішив поки не випускати вас з поля зору. Далі Арсенич, до якого ви навідалися, для чогось зняв з посту стрільця. Його не було певний час. Потому вони вертаються разом, за старшиною йде інший стрілець. Мені вистачило одного запитання, аби зрозуміти, чим ви тут займаєтеся.

— Чим, на вашу думку?

— Замість шукати спосіб спростувати звинувачення ляхів, ви робите те, чого вони найбільше хочуть. Знаходите вбивць капітана Яблонського серед своїх.

— Мені доручено знайти правду. Вона така: вбивцею може бути хтось із нашого табору. Зокрема, стрілець, який щойно пішов, мав для того сильний мотив. Хоч його молодший товариш — так само. Але я не відкидаю...

— Досить, — різко обірвав його Снігур. — Пане Кошовий, у цьому випадку та істина, про яку ви кажете, не має жодного значення й ваги. Ви повинні відкинути все, здатне навести тінь на когось із своїх. Адже підтвердивши причетність легіонера-українця до вбивства офіцера-поляка, ви тим самим натиснете на спуск. Львів вибухне, ми втратимо останній шанс на політичні домовленості як із поляками, так і, що важливіше, з фон Гуйном.

— Гаразд. По-перше, я не назвав убивцю напевне. Я лише припустив, ким він може виявитися. Це називається версією.

— До дідька ваші версії!

— Хай так, — кивнув Клим. — Ви забули: є й по-друге. Воно важливіше за всякі версії. Я не мав наміру йти до поляків та називати їм ім’я вбивці. Невже ви дійсно подумали, що я підіграю їм? Нарешті, як ви собі уявляли результат мого приватного слідства? Скажімо, ми разом передаємо здобуті мною докази в поліцію, там негайно заарештовують підозрюваного, але за умови, що він не українець, тим більше — не військовий. Далі — що? А якби я не впорався за відведені мені дві доби? І повернемося до початку: зовсім відкидали можливу причетність до вбивства когось із своїх? — він перевів подих. — Пане Снігур, із того, що я вже встиг дізнатися за короткий час, складається наступна картина. Юліуш Яблонський мав забагато ворогів, навіть у своєму середовищі. Хто завгодно міг звести з ним рахунки. Та до політики пригоду краще не пристібати, помилка.

— Поляки вже скористалися справою в політичних цілях, як ви не розумієте!

— Коли так, істина не має значення ні для кого, — розвів руками Кошовий. — Хіба... Є двоє людей, котрим не байдуже.

— Хто ж вони?

— Нещасна глуха пані Яблонська. Матір, якій Бог послав поганого сина, та вона все одно любить його. Жінка при смерті, дуже хоче знати правду.

— Друга особа?

— Ваш покірний слуга. Для мене, пане підхорунжий, істина завжди має значення. Нехай представники мого виду вимирають швидше, ніж хочеться нам самим.

— Ви облишите цю справу, — голос звучав наказом.

— Я продовжу її для себе, — відповів Клим. — Є ще кілька людей, та вона мені теж важлива. У цьому нема рації, згоден. Не певен, що найближчим часом зможу присвятити цьому стільки