Стефані Гарбер - Каравал

Так, це вона. І вона з радістю відповість на ваші питання.

— Ой, дякую, панно, — пожвавішала парочка. — Вчора ніч, ми піти у її кімнату, а там пустий. Ми маємо сподіватись на підказку.

Згадка про рейвах у кімнаті Телли обдала жаром Скарлет, але парочка задавалась такою щирою. Вони не скидались на торгашів, які могли б продати річ будь-кому, хто запропонує вигіднішу ціну. Їх потертий одяг виглядав гірше за її почорнілу сукню. Проте сплески рук та сповнені надії вирази обличчя нагадували про істинну суть гри, що так мріяла отримати Скарлет: радість, магію, диво.

— Я б з радістю вам повідала, де моя сестра, проте не бачила її з...— вона затнулась, помітивши, як скисли їхні обличчя. Пригадала слова Айко, котра запевняла, що під час Каравалу ніхто не хоче почути правди: «Вони приїздять сюди заради пригоди. І ви можете їм подарувати цю пригоду». — Власне, сестра попросила мене з нею зустрітись біля фонтана з русалкою, — Скарлет нізащо не повірила б у такі брехні. Однак молодята проковтнули їх, як кульку солодкого морозива. Їхні обличчя враз засяяли.

— Думай, я знати цей статуя, — мовила дівчина. — Це та, низ з перлинами?

Скарлет так і не зрозуміла, що вона мала на увазі, але згідливо кивнула, благословивши їх у путь.

— Погляньте лишень, — сказала Айко. — Ви їх ощасливили.

— Але я їм збрехала.

— Та зрозумійте ж ви, — пояснювала Айко. — Вони не приїхали у пошуках правди. Вони тут заради пригоди, і ви щойно їх відправили в одну з них. Можливо, вони нічого не знайдуть, а може, їм таки поталанить. Часом гра винагороджує навіть за спробу. У будь-якому разі, вони мають значно щасливіший вигляд, ніж ви. Я оце все спостерігаю за вами — сидите биту годину й виглядаєте, мов скисле молоко.

— Поглянула б я на вас, коли б викрали вашу сестру.

— Бідолашка! Та ж ви на чарівному острові, а думаєте лишень про втрату.

— Але ж це моя...

— Сестра. Знаю, — відказала Айко. — А ще я знаю, що ви знайдете її наприкінці гри, по завершенні всього дійства і дуже шкодуватимете, що просиділи всі вечори у цій затхлій таверні.

Саме це сказала б і Телла. Мазохістська половина Скарлет відчувала, що вона мусить відчувати душевний біль через зникнення сестри, однак вона чудово знала сестру й розуміла: Телла ніколи їй не вибачить, якщо Скарлет вповні не насолодиться островом Легенди.

— Я не збираюсь тут ніч сидіти, — відказала Скарлет. — Я чекаю одну людину.

— Ця людина запізнюється. Чи, може, ви прийшли зарано? — Айко звела нафарбовані брови. — Не хочу вас засмучувати, та хто б то не був, він не прийде.

Скарлет всоте за вечір кинула погляд на двері, й досі сподіваючись, що в них з’явиться Джуліан. Вона була впевнена, що він прийде. Та, здається, вона і справді чекає на нього надто довго.

Скарлет скочила з стільця.

— Це означає, ви вирішили більше не гаяти даремно часу? — Айко граціозно підвелась, притискаючи записник до грудей. Знову гухнули задні двері таверни.

Пролунав сміх, всередину завітала парочка дівчат. Слідом ішов той, кого Скарлет найменше хотіла бачити. Він увірвався в таверну мов неприємний вітер, зодягнений у брудний чорний одяг та обліплені грязюкою черевики. Виглядав ще неохайніше, ніж під час їхньої останньої зустрічі. Чорні штани Данте були зім’яті, здавалось, він у них і спав. Фрак кудись зник.

Скарлет пам’ятала, як Джуліан розповідав їй про Данте. Те, як він хотів повернути собі втрачене під час минулого Каравалу. Скидалося на те, що Данте рішуче був налаштований на перемогу.

Скарлет молилась, щоб він її не помітив. Після останньої зустрічі вона не була готова до ще одного зіткнення. Вона вже доста нанервувалася, очікуючи Джуліана, аж змінилася барва її сукні. Але попри своє небажання ще раз перетнутися з Данте, вона не відривала від нього погляду. Від татуювань на його передпліччі, а надто від малюнка, на якому було зображено серце.

19

ти за хлопцем із чорним серцем.

Найджелові слова хвилею накрили Скарлет саме тієї миті, коли її погляд перехопив Данте. У його очах читалися презирство й відраза. Та замість злякатися, Скарлет ожила. Їй спало на думку, що це так гра перевіряє її здатність продовжувати боротьбу без Джуліанової допомоги.

Коли Данте зник за дверима таверни, Скарлет стрілою помчала слідом за ним. І лише після того, як пірнула у вечірню холоднечу, вона збагнула, як же тепло й затишно було у таверні. Вона опинилася посеред хрусткої прохолоди, як перший укус мерзлого солодкого яблука. Чорна ніч нагадувала смак розтопленого цукру. Довкола — сила-силенна люду, що скидалася на воронячу зграю.

Скарлет здалося, що Данте прошмигнув у напрямку критого мосту, та коли підбігла ближче, то побачила лише ліхтар, що освітлював тупик.

Перейшовши міст, Скарлет натрапила на вимощену з цегли доріжку та візок із сидром, яким управляв симпатичний хлопчина з мавпою на плечі.

— Хочете карамельного сидру? — поцікавився він. — Напій допоможе ясніше бачити речі.

— Ой ні...Я саме шукаю одну людину, у нього усі руки вкриті татуюваннями. Одягнений у чорне, з лихим виразом обличчя.

— Здається, вчора він купував сидр, проте сьогодні на нього ще не натрапляв. Успіхів! — крикнув хлопчина услід Скарлет.

Вона ще раз перебігла міст. По той бік стояли кілька молодиків у брудному чорному одязі. На даному етапі гри, здавалось, усі виглядали дещо пошарпаними, але в жодного не було татуювань. Скарлет нишпорила натовпом, поки не помітила людину з татуюванням у формі чорного серця. Чоловік йшов смарагдовими сходами, за кілька крамниць од «Скляної таверни».

Припіднявши поділ спідниці, Скарлет поквапилася за хлопцем з чорним серцем. Злетіла вгору сходами й побігла далі через ще один критий міст. Та на іншому боці на неї знову чекав тупик і ще один симпатичний хлопчина з мавпою на плечі, що торгував сидром.

— Чекай, — зупинилась Скарлет. — Ти ж щойно був ось там? — вона невпевнено показала рукою, адже більше не мала певності, де це «ось там» було.

— Я ввечері нікуди ще не ходив сьогодні, але міст, який