Володимир Костянтинович Пузій - Дикі володарі

ж, у вибраному Дилдою квитку питання були занадто складні, тому він навіть не намагався на них відповідати. От якщо в Еріха є із собою «шпора», може, і Дилді щось перепаде…

Але Еріх взагалі нічого не робив. Сидів собі, спершу аркуші перебрав, ніби перераховував, потім взяв другий зверху, пальцями по ньому пробіг і давай олівцем водити, так легенько-легенько його заштриховуючи. Цікаво, навіщо?!.

Дилда розсіяно стежив за тим, як рухається поверхнею олівець, і раптом побачив! Він ледве не закричав від здивування й захвату, але стримався, тільки зойкнув тихо, однак, здається, ніхто не помітив.

Та й не могли помітити (Дилда тільки згодом це зрозумів): занадто нечіткими, дрібними були літери, що проступили на аркуші. Сидів би Дилда трішечки далі — і він би все проґавив.

Не потрібно мати IQ академіка, щоб здогадатися: під «пильним оком» телекамер Еріх з нічого, з абсолютно чистого аркуша паперу добуває відповіді на свій екзаменаційний квиток. Як — справа десята, про це він потім розповість (якщо захоче, звичайно), а зараз — подати б йому знак, щоб допоміг.

…їх вважали друзями, хоча запитайте Дилду, що він сам думає з цього приводу, — не відповів би. Не тому, що дурний, а тому, що не знає. Тут була не дружба, а щось інше. Колись давно Дилда заступився за новачка-хлюпика, тільки на днях переведеного в їхню школу, який завжди носив допотопні окуляри замість зручних лінз і на уроках відповідав найкраще за всіх. Чому заступився? Та так… (Гаразд, гаразд! просто хотів сподобатися зазнайці Магді, котру — ох уже ці дівчиська! — зворушував вигляд «беззахисного» й «симпатичненького» очкарика). Потім Еріх допоміг йому написати відповіді на контрольній. Так вони й опікувались одне одним, кожен відповідно до своїх можливостей.

Але дружби між ними не було. Чи була — але старомодна якась. Адже зараз дружать тільки за інтересом: якщо й одному, й іншому від дружби є якась вигода. І завжди прораховують, щоб «не переплатити зайвого». А Дилда й Еріх… дружили як виходило. Ні Дилда не рахував, скільки разів рятував очкарика від місцевих хуліганів, ні той — скільки разів допоміг приятелеві на іспитах чи просто на уроках. Коли треба було, тоді й виручали один одного.

Еріх завжди швидкий на вигадки, особливо якщо це стосувалося різних «шпор». Дилда іноді заздрив — не завзятості його та кмітливості, а тому азарту, захвату, з якими Еріх вступав до гри «обдури вчителів». І обманював! Навіть сьогодні, коли сам Дилда після стрибків у душовій уже ні на що не сподівався (свою «шпору» він затискав пальцями ноги, але, пострибавши, впустив, звичайно).

Дилда перехопив погляд Еріха. Той дописав свої відповіді, а тепер вказував очами спершу на аркуші Дилди, а потім на підлогу.

Раптом Еріх ворухнувся, щоб почухатися, і упустив свої папери. Дилда не «гальмував» і потягнувся, начебто хотів допомогти йому, а насправді спихнув зі стола й свої листки. Інші хлопці хто з цікавістю, хто роздратовано поглянули на них і відвернулися: кожному вистачало проблем.

…Коли вони вдвох гарячково підбирали сторінки, Еріх мовчки підсунув Дилді одну зі своїх. Потім, уже сидячи за партою, Дилда побачив: тонкими лініями на сторінці був позначений прямокутник. Який, видно, він мусив заштрихувати, як це робив Еріх.

Страшенно потіючи від страху, Дилда взявся за олівець. Тільки зараз він почав розуміти, яку неймовірну роботу провів Еріх. Незрозуміло як, але приятель примудрився перенести на папір короткі конспекти відповідей на всі питання та ще й запам’ятати, на якому аркуші й де саме перебувають ті чи інші з них. Але не це найскладніше (пам’ять у Еріха завжди була відмінною) — от як він зміг вручну написати відповіді на всі білети?!

Дива!

(Згодом Еріх пояснив: ніяких див. Проста випадковість, завдяки якій він виявив, що якщо писати з притиском, підклавши під сторінку ще один чистий аркуш, то на нижньому текст ніби продавлюється. І якщо його потім акуратно заштрихувати…

«Решта — справа техніки, — посміхався після іспитів задоволений Еріх. — Точніше, якраз не техніки, а ось цих рук. Ну, а найскладніше — розташувати всі відповіді, щоб потім можна було легко знайти. Нічого, впорався! Головне — мізками пошурупати!»)

«Наскільки було б простіше, — з тугою думав Дилда, — якби нам дозволяли працювати хоча б із друкарською машинкою!.. Скачав через Мережу потрібну хакерську програмку, завантажив — і жодних проблем».

Він подивився на Еріха, вдячно кивнув йому й продовжував виводити закарлючки, переписуючи відповіді на чистий листок. Дуже боліла рука — вся, від ліктя до кінчиків пальців, але Дилда не здавався.

* * *

— І ви не зупините їх? — у голосі гостя лунало погано приховане здивування. — Адже чітко ж видно, вони списують, обидва!

— Такі правила, — незворушно заявив один із міністерської комісії. — До кінця іспиту ми не маємо права втручатися. Та це й ні до чого: камери все фіксують. За необхідності ми подамо докази того, що хлопці списували.

Решта міністерських несхвально позирнули на нього, але — «солідарність над усе!» — промовчали.

Той, хто говорив, був прикомандирований до їхньої комісії вказівкою згори, але звідки саме — невідомо. Люди «згори», «підсадні», супроводжували кожну з комісій на випускних іспитах, однак продовжували дотримуватись інкогніто й одягатися у форму працівників міносвіти. А ті, у свою чергу, не поспішали грати в приватних детективів і розсудливо тримали носи подалі від чужих справ. Тим більше, що справи ці були явно державної ваги.

«Ще один приклад сучасного виродження, — думав „підсадний“, дивлячись, як мовчать і відвертаються міністерські. — їм ніколи не спаде на думку поцікавитися, чому я тут. Будемо сподіватися, вони — з вимираючої породи людей, які, по суті, людьми так і не стали. Людська цивілізація балансує на межі, на якій сама благополучно опинилася через надмірну й квапливу інтелектуалізацію машин. Єдина властивість, що якісно відрізняє людину від тварин, — її свідомість, здатність мислити — перетворилася лише на милиці, ще один інструмент, завдяки якому людина пересувається у світі речей.

Мислення стало підмогою в житті, думка уподібнилася знаряддю, яким добувається їжа, відбувається повсякденна орієнтація в просторі й часі — і не більше. Навіть менше, бо дедалі частіше будь-які складні й абстрактні розумові операції за людину виконують машини, а вона лише пожинає плоди, вкрай прагматизовані, орієнтовані в площині шкідливо-корисно. Вся надія на дітей, — він посміхнувся. — Завжди, за всіх часів сподівалися саме на майбутні покоління. Сьогодні ми додаємо до цих надій ще й дію: спробу підштовхнути в потрібному напрямку. Директор має рацію, комп’ютери ми  не використовуємо під час іспитів,