Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

взагалі нічого не варта була. Він порадив Кейт захопити вуаль, щоб не злітав капелюшок. І от, коли ми вже лагодилися сідати, збуджені наступною подорожжю, з воріт раптом вийшов дідусь, начищений, прилизаний, з найкращою палицею в руці.

— Чудово... чудесно, — примовляв він, оглядаючи машину, і нараз суворо зиркнув на Джемі. — Невже ти думаєш, парубче, що я пущу з вами онуку й ось цього малюка... допізна... в Ардфіллан?

— Але ж, дідусю, — хвилювалась Кейт. — Вас не запрошено.

Та Джемі раптом зареготав. Він досить добре знав дідуся: я не раз бачив, як вони разом виходили з драмбакської пивної.

— Хай їде з нами. Веселіше буде! — і допоміг старому влізти в машину.

Авто спочатку здригнулось, далі рвонуло і побігло по драмбакській дорозі. Кейт і Джемі сиділи біля водія, а ми з дідусем красувалися в багажнику. Як тільки машина трохи від’їхала, до нас простягнулася рука Джемі з величезною сигарою. Дідусь взяв сигару, запалив і, розлігшись на подушці, велично попихкував, звертаючись до мене:

— Чудесно, Роберт. Гадаю, він катане з нами по місту, щоб усі бачили, які ми з тобою пани.

І справді, машина звернула під залізничний міст, що вів на Хай-стріт. Раптом почувся такий вереск, що я аж підскочив од несподіванки. Ми побачили Мардока, що стояв біля станції й несамовито махав руками. Коли ж ми промчали мимо, він зірвав кашкета й побіг за нами.

— Стій, Сем, стій! — закричав я. — Онде наш Мардок!

Машина так раптово загальмувала, що ми мало не випали з неї. Сем глянув на нас з таким виглядом, немов ця зупинка загрожувала долі авто; а воно тимчасом здригалось, деренчало, наче й справді віддавало богові душу. Та ось і Мардок! Він пихкав і хекав у своєму теплому парадному костюмі і, лише впавши на сидіння багажника, пробелькотів: «Я їду з вами».

Загальна мовчанка. Невже краю не буде цим непрошеним гостям? Дідусь був особливо обурений таким нахабством! Та Сем не дозволив нам довго сперечатися: він так натиснув на педаль, що ми всі поперекидалися, а коли знову посідали, знайшлося місце і для Мардока.

- Ну, як твої справи, Мардок? — крикнув я, перекриваючи свист вітру, що приємно лоскотав мені вуха.

— Чудесно! — сказав Мардок. — Просто чудесно. — Він і досі сопів, пригнувшись на сидінні та піднявши комір піджака, а вуха в нього сьогодні якось дивно стирчали. Був він блідий, — можливо, після прудкого бігу, — і весь час обмахувався кашкетом, хоч ніякої потреби в цьому не було. Іноді хлопець поривався щось сказати, але тут же зціплював рота.

Розмовляти далі було неможливо. Ми виїхали за місто й блискавично неслися вздовж берега річки Лі. Перед нами розкинулась широчезна дельта, що зливалася з далекою голубизною моря й вигравала проти сонця всіма барвами веселки; через луки і пасовиська білою стрічкою стелився шлях, а на заході в синьому мареві гордо височів силует пильного сторожа цього вільного краю — гори Бен. Яка тут краса, яка тиша і благодать! Чому ж серце моє стискається від одного погляду на цей рай? Бідна дитина! Краса і сила завжди для неї будуть болісними й гнітючими! Я зітхнув і надовго поринув у мрії, що навівала мені швидка їзда.

Машина працювала бездоганно; ми летіли гори зі швидкістю двадцяти миль на годину. А коли проминали села, мешканці вискакували з хат, щоб глянути нам услід. Чоловіки на полях, захоплені новою технікою, вітали нас сапками і лопатами. Тільки худоба зустрічала нас злякано й незадоволено. Сему доводилося напружувати всі свої сили, щоб об’їхати яку-небудь вперту корову чи ліниву свиню, що лежала на дорозі; злющі собаки цілими зграями гналися за нами; обурені кури вилітали прямо з-під шин; а один раз в повітрі замиготіло навіть пір’я — та густа курява надовго приховала наслідки вбивства, якщо воно й сталося. Лише в одному місці прийшлося нам червоніти за машину: це сталося на високому пагорку, де її мужнє серце раптом перестало битися; мимо проходили якісь сільські грубіяни, котрі від заздрощів, що самі йшли на ярмарок пішки, почали глумливо гукати:

— Гей! Вилазьте й підштовхуйте ззаду!..

Ми досягли Ардфіллана о четвертій годині, ще задовго до відкриття атракціону, який звичайно розгортався тільки ввечері. Поки Кейт бігала по крамницях, щоб купити матері деякі дрібниці, Сем заглушив мотор, і ми довго видивлялися на ятки, балагани та каруселі, що займали величезну луку аж до самого пляжу.

Нараз Мардок, що сидів блідий і нещасний, болісно застогнав. Машина затремтіла, і я вже подумав, що ми знову поїхали. Та ні, це в душі Мардока стався вибух.

— Я вб’ю себе!

Клятва так голосно й трагічно пролунала, що ми відразу ж кинулись до нього. А він продовжував, б’ючи кулаками по сидінню й страшно вирячивши очі:

— Я вб’ю себе! Не хочу я служити на пошті. Все це батькові витівки. Я повішусь, і всі називатимуть його вбивцею!

— Господи милосердний! Що з тобою? — захвилювався дідусь.

Мардок тупо поводив короткозорими очима. Тут його прорвало і він розревівся.

— Я провалився. Екзамінатори одіслали мене додому. Сьогодні вранці відкликали вбік і сказали, щоб я більше не приходив. Так, сказали, щоб я більше не приходив. Не приходив. Тут якась помилка. Я ж усе чудесно склав, просто чудесно.

Провалився! Мардок провалився! Ми скам’яніли. А Мардок аж заходився від плачу. Біля нас почали збиратися люди.

— Та ну-бо! — схопив дідусь його за комір. — Візьми себе в руки.

— Треба дати йому чогось випити, — втрутився Сем.

— Їй-право, треба, — кинув і собі дідусь.

Дідусь і Джемі виволокли напівживого Мардока з машини, а Сем тимчасом розчинив двері пивниці навпроти. Спускаючись східцями, Джемі гукнув через плече:

— Посидь там трохи, малий. Ми скоро повернемось.

Я постояв, роздумуючи над нещастям Мардока, а потім поплентався через дорогу. Ярмарок уже гудів, як вулик, і з усіх кінців на площу сходилися люди. Я впізнав у юрбі кількох лівенфордців. І раптом побачив дороге мені обличчя — засмагле й вольове, — обличчя Гевіна.

Він стояв біля невеличкої групи й з властивою йому огидою спостерігав, як торговець прикрасами намагався спродати золотого годинника якомусь оторопілому мужикові. Нарешті Гевін обернувся, й