Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

домі Антонеллі, в якому відновилися старі порядки. Кларі зшили кілька картатих платтів, черниці отримали багаті подарунки, а патер Рош — щедре пожертвування на новий вівтар. Лікарю серед ночі послали три ящики маринованих абрикосів, бо його служниця сказала, що він їх дуже полюбляє, до того ж зарані знали, що він відмовиться від гонорару.

Тільки до мене, непомітного, але корисного помічника, ставлення чомусь змінилося, стало холодним і байдужим. А хто, як не я, своїми голими коліньми допоміг статися чуду? Хто нишпорив по луках і гаях, щоб роздобути хворому зелених гусениць, які він так любив? І за все це ні слова, ні грана подяки! Навпаки, я став примічати сердиті погляди, а коли ми з Анджелло приходили з «Салону» в кімнати, розмова відразу ж уривалася. Знову подуло холодом. І скоро мені довелося пізнати гірку правду життя.

Одного дня, коли ми взяли мавпочку з собою на прогулянку, хтось дав мені такого стусана, що я ледве втримався на ногах.

— Не чіпай мавпочку, чуєш? — Я стрівся поглядом з розлюченим женихом Клари. — Нічого лазити тут! Забирайся! Геть звідси!

Я так отетерів, що не знав, що йому сказати. Кров кинулась мені в голову. Я крикнув, що не піду. Коли ж він зник, я глянув на Анджелло й рішуче спитав:

— Що сталося, Анджелло? Чим завинив я перед ними?

Анджелло уникав мого погляду. Потім раптом звів голову. Обличчя в нього, завжди рум’яне, мов персик, стало жовтим, як лапи у качки. В замріяних очах з’явилась злість.

— Ми більше не любимо тебе, — завищав він.— Мама заборонила мені гратися з тобою. Вона каже, що твій дідусь п’яничка, бо завжди канючить вино, він не має жодного мідяка в кишені, а бреше, що буває в знатних домах, ніколи він там не бував, він просто найбільший брехун у всьому світі...

Я здивовано витріщився на нього. Невже це той самий хлопчик, з яким я недавно причащався, якого так любив, заради якого пожертвував своєю дружбою з Гевіном, моїм любим Гевіном, вірним другом і товаришем?

А він продовжував пищати:

— Авжеж, авжеж! Тед про все дізнався. Твій дід лицемір, волоцюга, старець. Його знає все місто. Він бігає за жінками, стариган паршивий! І нашу Клару обіймав, щоб посердити Тадеуса...

Я більше не міг терпіти. Все було скінчене між нами. І я кинувся бігти. Та на прощання все ж таки смикнув Анджелло з усієї сили за носа. Певно, то був великий гріх — завдати болю такому янголятку. Та згадка про те, як він ревів, коли біг до своєї матінки, ще й досі звеселяє мене. Я й зараз чую кувікання цього паршивого поросяти.

15

Настав тиждень, коли завзятий поклонник ботаніки — Мардок почав складати іспити. Ось він стоїть у нових черевиках і в парадному костюмі, а мама повзає на колінах, зчищаючи пилюку у нього з штанів; щітка так і миготить в її руках, а бліде, змучене обличчя сяє від гордощів за сина. Вона, мов рабиня, прислужує нам: варить, миє, пере, прибирає, береже кожну копійку, перша встає і остання лягає—і ніхто їй навіть спасибі за це не скаже; заклопотана щоденним гирканням батька про економію, вона все ж таки знаходить час, щоб потурбуватись і про бідного старого нагорі, і про нещасну дитину, яку доля підкинула їй... Та сьогодні — все для Мардока. А він зустрів свої іспити з дивовижним спокоєм і впевненістю. Батько вчора напучував його цілу годину, а він вийшов і буркнув до нас:

— Що ж, на більше я не здатний.

І це правда, бо немало знань начухав він з своєї голови, густо посипаючи лупою зошити га книжки. Гроші на сніданок — у нього в кишені, дві пари окулярів, перо, гумка, косинці — тобто все, що треба. Він важно виходить, щоб встигнути на потяг, що о 9.20 повезе його в Уінтон, де відбудеться іспит. Ми з мамою стоїмо на порозі, привітно махаємо руками і від щирого серця бажаємо йому успіху...

Щовечора Мардок приїздить чотиригодинним поїздом; батько теж раніше приходить додому, щоб дізнатися про наслідки іспитів.

— Ну, як, витримав?

— Чудово, тату, просто чудово.

З кожним днем впевненість Мардока зростає. Поїдаючи абсолютно все, що йому підкладає мама, він важно й повільно розповідає:

— Ви знаєте... сьогоднішнє завдання було напрочуд легким. Я списав цілий зошит... і навіть попросив другий, хоч інші хлопці не списали й половини першого...

— Молодець... молодець, — неохоче хвалив його батько, але очі в нього блищали від задоволення.

А мама нишком клала хлопцеві на тарілку таку ж величезну порцію холодцю, як і батькові. Всі ми вважали, що Мардок неодмінно доб’ється успіху. Мені ж було приємно і сумно: я мимоволі уявляв собі, якими бідними були б мої успіхи, якби мені довелося тримати такі важливі іспити. Крім того, мене й досі мучило невдячне ставлення Антонеллі — людей, які не вміли цінувати справжню дружбу, — про що я так і не посмів розповісти дідусеві. Та найбільше мене непокоїло те, що я вже два тижні не бачив Гевіна; лише раз ми зустрілися на Хай-стріт і пройшли один повз одного, бліді як смерть, з опущеними вниз очима. Як тягло мене до цього хлопчика, якого я зрадив; як я знову жадав його дружби!

Єдина ясна зірочка мерехтіла на моєму горизонті: в середу починався ардфілланський ярмарок, на який я мав проводжати Кейт і Джемі. Дідусь не раз відвідував знамениті атракціони і тепер з захопленням описував усі дива, що чекали там на мене. Коли ж я сумно запитав, чи буде там весело мені одному, він радо закричав:

— Нам весело буде, хлопчику мій. Нам буде весело!

Джемі обіцяв заїхати за нами шарабаном. Він прибув вчасно, але в іншому екіпажі. Ми з Кейт аж скрикнули, коли під вікна підкотив жовтий автомобіль.

— Адам може кататися в машині, а ми що, хіба гірші? — весело торохтів Джемі, який був сьогодні в новому картатому кашкеті і в надзвичайно радісному настрої. Він товаришував з Семом Лайтбоді, механіком аргайльського заводу, котрий погодився одвезти нас в Ардфіллан на заводській машині.

Ми привіталися з Семом, що сидів на місці водія з таким виглядом, немов без нього ця машина