Джо Аберкромбі - На лезі клинка

убивця доклав неабияких зусиль, аби не замастити ноги під час обшуку кімнати. Він не був лютим чи наляканим. Просто виконував свою роботу».

— Убивця був професіоналом, — промимрив Ґлокта. — Він прийшов сюди з метою вбивства. Можливо, потім він трохи доклався до того, аби замаскувати це під крадіжку зі зломом, хтозна. Так чи інакше, архілектор не зрадіє трупові.

Він поглянув на своїх двох практиків.

— Хто наступний у списку?

Цього разу, безперечно, без боротьби не обійшлося.

«Хоч і з однієї сторони».

Солімо Сканді розвалився на боці, втупившись у стіну, так немов соромився вигляду своєї розтятої і подертої нічної сорочки. На його передпліччях виднілися глибокі порізи.

«Це він марно намагався відвернути клинок».

Він повз по підлозі і залишив кривавий слід на відполірованому до блиску дереві.

«Це він марно намагався утекти».

Він зазнав невдачі. Його прикінчили чотирма сильними ударами ножа у спину.

Ґлокта відчув, як його обличчя сіпнулось від вигляду кривавого трупа.

«Одне тіло може бути збігом. Два — тільки змовою».

У нього затремтіла повіка.

«Ті, хто це зробив, знали, що ми прийдемо, знали, коли і за ким саме. Вони на крок попереду. Цілком можливо, що наш список спільників уже перетворився на список трупів».

Позаду Ґлокти щось заскрипіло, і він різко смикнув головою, від чого у затерплій шиї штрикнуло. То було просто відкрите вікно, яке гойднув вітер.

«Заспокойся, ну ж бо. Заспокойся і все обмізкуй».

— Схоже, вельмишановна Гільдія мерсерів вирішила влаштувати невеличке прибирання.

— Звідки вони могли дізнатися? — пробурмотів Северард.

«А й справді, звідки?»

— Мабуть, вони бачили список Ревса, або їх повідомили, хто туди потрапив.

«А це означає…»

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

— Хтось з Інквізиції є виказувачем.

Вперше в очах Северарда зникла посмішка.

— Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас.

«Мабуть, список поповнився на ще три імені? В самому низу?»

Ґлокта заусміхався.

«Як захопливо».

— Боїшся?

— Одне скажу точно: я цьому не радий. — Він кивнув на труп. — Отримати ніж у спину — не в моїх планах.

— Як і не в моїх, Северарде, повір.

«Але справді. Якщо я помру, то ніколи не дізнаюсь, хто нас зрадив.

А мені хочеться дізнатись».

Стояв ясний весняний день, і в парку було повно ледарів й нероб усякого штибу. Ґлокта нерухомо сидів на лавці, у холодку під розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тіснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компаніями на траві, пили, балакали і ніжились на сонці. Здавалося, навколо ніде й голці впасти.

І все одно ніхто не сідав біля Ґлокти. Час від часу хтось підбігав, ледь вірячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне місце, але за мить на лавці вимальовувався Ґлокта. Тоді обличчя людей витягувались і вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присісти.

«Я відлякую їх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба мені їхнє товариство».

Він перевів погляд на гурт молодих солдатів, котрі веслували на човні по озеру. Один із них хитко підвівся і щось розказував, тримаючи в руці пляшку. Човен небезпечно захитався, і його товариші закричали, щоб він сів. Із невеликою затримкою до Ґлокти долинули невиразні, далекі вибухи реготу.

«Діти. Які вони юні! Які невинні! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здається, що минуло тисячоліття. Ба, навіть більше. Здається, це був інший світ».

— Ґлокто.

Інквізитор підняв очі, затуляючись від сонця рукою.

Це нарешті прийшов архілектор Сульт — висока, темна постать на фоні блакитного неба. Коли той із холодком глянув униз, Ґлокті здалося, що він виглядав трохи втомленішим, зморшкуватішим і змарнілішим, ніж зазвичай.

— Сподіваюся, це щось важливе. — Сульт відкинув поли своєї довгої білої мантії і плавно опустився на лавку. — Простолюдини знову підняли бунт біля Кельна. Якийсь поміщик-ідіот повісив кількох селян, а нам тепер це розгрібати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду і купкою землеробів? Ніхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба їх вішати! — Він кинув гнівний погляд на галявини, а його рот витягнувся у сувору лінію. — Сподіваюся, це щось збіса важливе.

«Тоді я намагатимуся не розчарувати».

— Віллєм дан Робб мертвий.

Ніби щоб підкреслити слова Ґлокти, п’яний солдат послизнувся і беркицьнувся за борт човна, шубовснувши у воду. За мить долинув гучний регіт його друзів.

— Його вбили.

— Гм. Буває. Бери наступного зі списку.

Сульт підвівся на ноги і насупився.

— Я не думав, що ти будеш узгоджувати зі мною кожну дрібницю. Тому й найняв тебе на цю роботу. Працюй далі! — гаркнув він і розвернувся, щоб піти.

«Не треба поспішати, архілекторе. Біда здорових ніг у тому, що їм хочеться постійно метушитись. От коли рухатись важко, ти десять разів подумаєш, перш ніж ступити хоч крок».

— Наступного чоловіка зі списку теж спіткало лихо.

Сульт обернувся, трохи здійнявши брову.

— Невже?

— Як і всіх решта.

Архілектор стиснув губи і повернувся на лавку.

— Усіх?

— Усіх.

— Гм-м… — замислився Сульт. — Це вже цікаво. Виходить, мерсери влаштували зачистку? Я аж ніяк не очікував від них такої нещадності. Часи усе-таки змінилися, ой змінилися… — Він затнувся і почав поволі супитись. — Гадаєш, хтось показав їм список Ревса, так? Ти гадаєш, що хтось із наших зраджує. Тому й покликав мене сюди, так?

«А ти гадав, що я просто не хотів підніматися сходами?»

— Щоб вбили всіх до одного? Кожного, хто був у нашому списку? І саме тієї ночі, коли ми йшли їх арештовувати? У такі збіги я не вірю.

«А ви вірите, архілекторе?»

Схоже було, що ні. Його обличчя геть спохмурніло.

— Хто бачив заяву-зізнання?

— Я і двоє моїх практиків, звичайно.

— Ти абсолютно у них впевнений?

— Абсолютно.

Повисла пауза. Некерований човен потроху відносило, поки солдати повзали по ньому, задерши весла догори, а чоловік у воді плескався і реготав, забризкуючи своїх друзів.

— Заява якийсь час лежала у моєму кабінеті, — пробурмотів архілектор. — Можливо, її бачив хтось із моїх підданих. Можливо.

— Ви абсолютно у них впевнені, Ваше Преосвященство?

Сульт відповів Ґлокті довгим, пронизливим поглядом.

— Ці б не наважились. Вони мене добре знають.

— Залишається очільник Келайн, — тихо мовив Ґлокта.

Архілектор заговорив, ледь розтуляючи вуста.

— Тут треба бути обережним, інквізиторе, дуже обережним. Ти ступаєш на небезпечну територію. Як би там не здавалося, а очільниками Інквізиції стають не дурні. У Келайна є багато друзів — як у Будинку