Філіп Рот - Американська пастораль

під ногами в кожного, щойно вона розпочне заїкатися; заїкання більше не було для неї центром буття, а тим паче — для інших, раз і назавжди вирішила Меррі. Вона раптом відмовилася від зовнішності та манер гарної дівчинки, котра прагне залишатися такою ж милою та славною, як інші взірцеві дівчата Римрока, відмовилася від безглуздих манер, махнула рукою на «що скажуть люди» і «буржуазні» цінності своєї сім’ї. Вона вже змарнувала купу часу на свою персону. «Я не збираюся все своє життя борюкатися з цим довбаним заїканням, коли т-т-такі п-п-покидьки, як с-с-сучий син Ліндон Д-д-джонсон, з-з-заживо спалюють д-д-дітей!»

Нині вся енергія Меррі, не зустрічаючи завад, виплескувалася на поверхню, збільшуючи силу опору, що доти переслідував зовсім іншу мету; забувши про колишні перешкоди, вперше у житті вона відчула не тільки цілковиту свободу, а й п’янку силу абсолютної впевненості в собі. Так з’явилася нова Меррі, котра у своєму опорі цій «б-б-брудній» війні зрештою знайшла проблему, гідну її великих, грандіозних сил. Північний В’єтнам вона називала Демократичною Республікою В’єтнам і говорила про цю країну з таким патріотичним захватом, що, як казала Дон, можна було подумати, ніби Бет-Ізраель, де народилася Меррі, знаходився не в Ньюарку, а в самому Ханої.

— «Демократична Республіка В’єтнам»… Сеймуре, якщо я ще хоч раз почую це від неї, Богом клянусь, я збожеволію!

Він як міг переконував дружину, що, можливо, не все так погано, як здається.

— Дон, Меррі має певні погляди, політичну позицію. Можливо, не настільки зважену та продуману, й сама вона пояснює з п’ятого на десяте, але ж однаково за цим стоять якісь думки, плюс її переповнюють емоції, вона переживає, співчуває…

Та зараз будь-яка розмова з дочкою коли й не доводила матір до сказу, то змушувала втікати з дому до клуні. Швед чув, як вона била горщики з Меррі щоразу, щойно вони залишались удвох хоч на пару хвилин.

— Хтось інший, — говорила Дон, — був би на сьомому небі від щастя, що має небідних батьків із середнього класу.

— Звиняйте, але мені ще не промили мізки, щоб я була одною з них, — відрізала Меррі.

— Тобі тільки шістнадцять років, — казала Дон, — я маю повне право вимагати, щоб ти робила те, що я тобі кажу, і я вимагатиму!..

— Ш-ш-шістнадцять років — ц-ц-це вже не маленька д-д-дівчинка! Я робитиму те, що я х-х-хочу!

— Ти виступаєш не проти війни, — казала Дон. — Ти виступаєш проти всього.

— А ти за що, мамо? За к-к-корів!

І щодня Дон лягала спати в сльозах.

— Що з нею робиться? Що ж це таке? — допитувала вона Шведа. — Я для неї більше не авторитет, і що мені робити? Сеймуре, я геть заплуталася. Як ми до цього докотилися?

— Нічого страшного, — заспокоював він дружину. — Просто вона міцний горішок. Із переконаннями. І метою.

— Звідки воно все взялося? Я не бачу пояснення. Хіба я погана мама? У цьому річ?

— Ти гарна мама. Ти чудова мама. Не картай себе.

— Не знаю, чому вона так ополчилася на мене? Що я такого їй зробила, що я їй винна? Що сталося, не розумію. Що з нею коїться? Від чого вона зробилася такою? Просто від рук відбилася. Я не впізнаю свою дитину. Думала, вона розумна. А розуму там кіт наплакав. Сеймуре, та вона ж отупіла, і кожен раз, коли я з нею розмовляю, вона тупіша і тупіша.

— Ні, це просто така груба форма агресивності. Їй самій ще треба розібратися що до чого. А щодо її розуму, то він нікуди не подівся. Вона дуже розумна. Просто всі підлітки такі. Дуже багато змін, от їх і трусить. Ні ти, ні я тут ні до чого. Просто вони бунтують проти всього, що бачать, не розбираючи.

— Невже то все від заїкання?

— Ну, ми ж робимо все, щоб вона його позбулася. І завжди це робили.

— Вона лютує, бо заїкається. Ні з ким не може зійтися, — сказала Дон, — бо заїкається.

— Неправда, друзі в неї були завжди. Вона й тепер має багато друзів. Крім того, боязнь заїкання вона подолала. Заїканням тут нічого не поясниш.

— Ще й як поясниш! Боязнь заїкання — річ нездоланна, — казала Дон. — Його боїшся повсякчасно.

— Доні, цим не поясниш того, що діється.

— А чим поясниш? Тим, що їй шістнадцять? — допитувалася Дон.

— Гаразд, припустімо, що воно так і є, — казав Швед, — і можливо, це правда. Тоді просто треба триматися, допоки не минуть її шістнадцять років.

— І? Після шістнадцяти стукне сімнадцять.

— А в сімнадцять вона буде не така. У вісімнадцять — не така, як у сімнадцять. Життя не стоїть на місці. З’являться нові інтереси. Почнеться коледж, академічне середовище. Ось побачиш, усе буде добре. Головне — весь час із нею говорити, бути в контакті.

— Не можу. У мене не виходить з нею говорити. Її тепер навіть корови бісять. Безумство та й годі!

— Ну, то я говоритиму з нею. Дуже багато залежить від того, чи не дамо ми їй залишитися самій, чи не спасуємо перед нею, чи будемо ми з нею говорити, навіть якщо нам знову й знову доведеться товкмачити одні й ті самі істини. Якщо все виглядатиме марним, це не страшно. Ти ж не чекаєш, що твої слова одразу матимуть якийсь ефект.

— Її слова мені у відповідь — ось твій ефект!

— Нехай відповідає, що захоче, то пусте. Ми маємо казати їй, що кажемо, навіть якщо без кінця доведеться казати. Потрібно чітко гнути свою лінію. Якщо такої лінії не буде, то вона нас і не слухатиме. Якщо ж буде, тоді п’ять шансів з десяти, що послухає.

— А якщо не послухає?

— Усе, що в наших силах, Дон — і надалі поводитися зважено, далі бути твердими, не втрачати надії, терпіння, і тоді одного дня вона переросте цей бунт проти цілого світу.

— Вона не хоче його переростати.

— Зараз — так. Сьогодні. А ще є завтра. Між нами є зв’язок, він дуже сильний. І поки Меррі поряд з нами, поки ми з нею говоритимемо, доти є сенс чекати того завтра. Авжеж, ми шаленіємо від неї. Я теж її не впізнаю. Але якщо ти не даси їй вимотати всі твої нерви,