Філіп Рот - Американська пастораль

аніж маніпулювання. Щоденник заїкання — це червоний блокнот на трьох металевих кільцях, де Меррі, на прохання логопеда, фіксувала кожен випадок, коли в неї виникали негаразди з мовленням. Коли ти сидиш і ретельно пригадуєш, а потім занотовуєш, як, де, коли ти затинався впродовж дня, за яких обставин — менше, у чиїй присутності — більше, тоді ти хоч-не-хоч зненавидиш цю ваду. І чи могло щось наганяти більше розпачу на нього, ніж читання цього щоденника одного п’ятничного вечора, коли дівчинка пішла в кіно з подружками і залишила цей блокнот розкритим на столі? «Коли я заїкаюся? Коли в мене питають щось таке, на що немає готової відповіді, тоді я дуже часто заїкаюся. Коли на мене дивляться. Дивляться люди, котрі знають про моє заїкання, і особливо в ті моменти, як вони на мене дивляться. Хоча при людях, що не знають мене, може бути ще гірше…» Меррі сторінка за сторінкою заповнювала свій щоденник зворушливо-охайним почерком — і з її писанини виходило, що заїкається вона завжди і всюди. Ось вона написала: «Навіть коли все нормально, мене весь час не покидає думка: “Як скоро він дізнається, що я заїка? Коли я почну заїкатися і цим зіпсую геть усе?”» І, незважаючи на всі розчарування, вона щовечора (включаючи і вихідні) сідала так, щоб бачили батьки, і заповняла свій щоденник заїкання. Разом із логопедом вона розробляла різні «стратегії» для різних ситуацій: як поводитися з незнайомцями; що казати продавцям; як спілкуватися з тими, кому ти більш-менш довіряєш. Вони розробляли стратегії, як поводитися з людьми з близького кола спілкування — учителями, подругами, хлопцями, врешті, з дідусями та бабусями, з батьком, з мамою. Стратегії так само фіксувалися в щоденнику. В щоденнику вона вела перелік тем, на які можна було б розмовляти з різними людьми, розбирала по пунктах, що слід робити в ситуаціях, коли загроза повернення заїкання ставала найбільшою, і ретельно до них готувалася. Як їй вдавалося витримувати весь цей тягар самокопирсання? Планування, яке вимагало від неї перетворення спонтанного на примусове, завзяття, з яким вона не обминала жодного мерзенного завдання — і після всього цей пихатий сучий син говорить про якесь «знаряддя помсти»? Такого неослабного завзяття, як тоді, Швед не відчував ще ніколи, навіть тієї осені, коли його вмовили зайнятися футболом і він, попри всю свою нехіть до цього жорсткого спорту, де часто діставалося по голові та й не тільки по ній, заграв, і ще й як заграв — і все «задля шкільного блага».

Однак як не старалася Меррі, всі її зусилля були марні. У тихому, безпечному коконі логопедичного кабінету, вилучена зі світу, вона, за висловом самого лікаря, почувалася краще, ніж у себе вдома: безперешкодно щебетала, сипала жартами, імітувала мову інших і співала. Та варто було повернутися до звичного оточення, як її «накривало», і вона була згодна на все, геть на все, аби уникнути слова, що починалося на «б», і дуже скоро починала белькотіти, бризкаючи слиною, а психотерапевт отримував заняття на другу суботу, препаруючи отой злощасний «б» і з’ясовуючи, «що він означав на рівні підсвідомості». Або — що підсвідомо означало «м», чи «к», чи «ґ». Та гріш ціна його здогадам! З усіх геніальних ідей хоч би одна допомогла малій бодай у чомусь? І що б там не казали, гріш ціна всій отій вовтузні. Психотерапевт не допоміг, не було користі ні з логопедових стратегій, ні з щоденника; безсила була навіть Дон, навіть ясна, чітка вимова Одрі Гепберн. Якісь незримі клешні чіпко тримали Меррі та не відпускали.

А потім було пізно: немов той простак із чарівної казки, якого обманом отруїли чар-зіллям, дівчинка-стрибунка в чорному акробатичному трико, що плигала з крісла на крісло, з одних колін дорослого на інші, зненацька вимахала вгору, розповніла, загрубіла в плечах і шиї, плюнула на чищення зубів і на красу волосся. З домашньої їжі вона майже нічого не їла, зате в школі, на вулиці весь час щось жувала і пила: чизбургери, картоплю-фрі, піцу, бутерброди з шинкою, салатом і томатами, підсмажені цибульні кільця, ванільні молочні коктейлі, коктейль «Рут-бір-флоут», морозиво з вершковою поливкою, тістечка, й ніхто незчувся, як вона перетворилася на велику-велику неохайну, незграбну шістнадцятирічну дівулю неповних шести футів на зріст. Хо Ші Левов, як назвали її однокласники.

А своє заїкання вона перетворила на мачете — винищувала ним усю брехливу скверну. «Д-д-довбаний покидьок! Т-т-тупе б-б-безмозке чудисько!..» — гнівно кричала вона на Ліндона Джонсона, щойно в семигодинних новинах з’являлася його фізіономія. Вигукувала, бачачи в телевізорі обличчя віце-президента Гамфрі: «Ти, д-д-дешева підстилка, с-с-стули свою брехливу п-п-пельку, б-б-боягузе нещасний, д-д-дурний к-к-колаборант!» Коли батько як член спеціальної групи «Бізнесмени Нью-Джерсі проти війни» вирушив з координаційним комітетом у Вашингтон на зустріч із їхнім сенатором, Меррі відхилила його запрошення поїхати з ними.

— Але, — сказав Швед, який ніколи не входив до жодної політичної групи, і до цієї не пристав би, не увійшов би добровільно до її керівництва, не викинув би тисячу доларів на друк відозв у «Ньюарк ньюс», якби мав сумнів, що його помітна участь у цьому хоч якось ослабить скерований на нього гнів дочки, — це твій шанс сказати сенатору Кейсу, що ти думаєш. Там ти зможеш зустрітися з ним сам на сам. Хіба не цього тобі хочеться?

— Меррі, — звернулася до великої набундюченої дочки тендітна мати, — може, якраз і вплинеш на сенатора Кейса.

— К-к-кейс! — вибухнула Меррі та декілька разів сплюнула на кахельну підлогу в кухні. Батьки остовпіли.

Тепер вона весь час висіла на телефоні — дитина, що мусила колись удаватися до «телефонної стратегії» просто для того, щоб переконати, що, знявши слухавку, вона зможе сказати «алло» скоріше, ніж за півхвилини. Вона остаточно покінчила з нестерпним заїканням, хоча й не так, як сподівалися батьки та логопед. Так, Меррі дійшла висновку, що її життя спотворювало не саме заїкання, а безплідне намагання перебороти його. Божевільне й безглузде. Сміх та й годі, отак носитися з тим заїканням, аби, крий Боже, не розчарувати римрокських очікувань — і самих батьків, і вчителів, і друзів, — тож через це така дурничка, як її манера говорити, стала в її очах казна-якою цінністю. Їх хвилювало не що вона каже, а як. І щоб звільнитися від цього, треба було просто плюнути на їхні почуття, які охоплювали їх щоразу, коли вона збиралася промовити звук «б». Так, Меррі відсікла від себе всі думки про безодню, яка розверзається