Арундаті Рой - Бог Дрібниць

і дядько, якому вечеря живіт добряче розтягнула, разом почистили зуби у ванній готелю «Морська королева». Вона — зневірена, дрібна арештантка у смугастій піжамі, з фонтанчиком у «токійській любові». Він — в трусах і бавовняній майці. Та майка, туго, ніби друга шкіра, натягнута на круглому животі, трохи провисала над заглибиною пупка.

Коли Рахель, тримаючи запінену зубну щітку нерухомо, почала водити по ній зубами, Чако не сказав їй нічого.

Він же не був фашистом.

Спльовували вони по черзі. Рахель пильно вивчала патьоки білої пасти «Бінака», які поволі повзли бічною стінкою раковини, намагаючись роздивитися в них усе, що можна.

Які фарби, яких химерних істот видобула вона сьогодні з прогалин між своїми зубами?

Сьогодні нічого. Нічого незвичайного. Лише бульбашки пасти «Бінака».

Чако вимкнув велике горішнє світло.

У ліжку Рахель зняла «токійську любов» і поклала біля окулярів від сонця. Фонтанчик трохи осів, але тримався далі. У своєму ліжку Чако лежав у плямі світла від нічного світильника. Товстун на темній сцені. Він сягнув до зібганої сорочки, яка валялася в ногах. Вийняв з кишені портмоне і задивився на світлину Софі-моль, яку Марґарет-кочамма прислала йому за два роки перед тим.

Рахель стежила за ним, і той самий холодний метелик знову ворухнув своїми крилами. Повільно розправив. І повільно склав. Легенько зморгнув, ніби лінькуватий тієї миті хижак.

Простирадла були шорсткі, але чисті.

Чако закрив портмоне і згасив світло, а тоді запалив перед сном цигарку «Чармінар» і замислився про те, як виглядає тепер його донька. Їй уже дев’ять. Востаннє він бачив її червоною і поморщеною, ледь подібною на людину. А через три тижні Марґарет, його дружина, його єдина любов, розплакалася і розповіла йому про Джо.

Марґарет сказала Чако, що не може більше з ним жити. Сказала, що потребує власного простору. Наче він клав свій одяг на її полички у шафі! Втім, знаючи його, повірити у щось таке було зовсім не важко.

Вона попросила про розлучення.

Упродовж кількох останніх гірких ночей перед від’їздом Чако обережно вибирався з ліжка і з ліхтариком в руці розглядав свою дитину, яка мирно спала. Щоб вивчити її. Закарбувати в уяві. І потім, згадуючи, бути певним, що образ, викликаний у пам’яті, відповідає дійсності. Тож він намагався запам’ятати каштановий пушок на її м’якому тім’ячку. Форму зморщеного рухливого ротика. Проміжки між пальчиками на ногах. Натяк на родимку. А потім, спершу наче нічого такого й на думці не маючи, піймав себе на тому, що вишукує в дитини якісь ознаки Джо. Доки він у непевному світлі ліхтарика провадив ці несамовиті, хворобливі, заздрісні пошуки, немовля схопилося за його вказівного пальця. На ситому оксамитовому животику, ніби увінчаний куполом монумент на пагорбі, випинався пупок. Чако притулився до нього вухом і зачудовано прислухався до бурчання, яке долинало зсередини. Звідти йшли якісь сигнали назовні. Там звикали один до одного щойно народжені органи. Налагоджував свою діяльність новий уряд, який організовував розподіл праці і визначав, хто що має робити.

Дитина пахла молоком і сечею. Чако дивувався і не міг збагнути, як такій-от маленькій і невизначеній, незрозуміло на кого подібній істоті вдалося так цілковито заволодіти увагою, любов’ю і, зрештою, здоровим глуздом дорослого чоловіка.

Від’їжджаючи, він почувався так, наче відриває й залишає там частину себе самого. Достоту велику частину.

Й ось тепер Джо не стало. Він загинув в автомобільній аварії. І був мертвий, як колода. Перетворився на діру в Усесвіті — з точнісінько такими ж обрисами, як і він сам.

На світлині, яку тримав у руках Чако, Софі-моль виповнилося сім років. Вона була вся біла і блакитна. Рожеві губки, й ані тобі натяку на сирійське християнство. Щоправда, Маммачі, вдивляючись у фото, твердила, що ніс у неї від Паппачі.

— Чако, — озвалася Рахель, — можна запитання?

— Хоч два, — мовив той.

— Скажи, ти любиш Софі-моль понад усе на світі?

— Вона — моя донька, — відповів Чако.

Рахель поміркувала над цим.

— Чако, а люди обов'язково повинні любити своїх дітей понад усе на світі?

— Чіткого правила тут немає, — сказав Чако. — Але переважно так і є.

— От, для прикладу, — вела далі Рахель, — тільки для прикладу, може таке статися, що Амму полюбить Софі-моль більше за нас із Естою? Чи ти, для прикладу, полюбиш нас більше за Софі-моль?

— В людській природі все можливо, — відказав Чако своїм голосом для читання вголос. Звертався тепер просто до темряви, геть раптом забувши про маленьку племінницю з фонтанчиком на голові. — Любов. Божевілля. Надія. Безустанна радість.

Із чотирьох речей, можливих в людській природі, найпечальнішою Рахелі видалася Безустанна радість. Мабуть, через тон, яким Чако ці слова промовив.

Безустанна радість. З таким лунким, церковним звучанням. Наче сумна рибина без уст.

Холодний метелик підняв холодну ніжку.

Цигарковий дим в’юнився догори, в ніч. А огрядний чоловік і маленька дівчинка лежали без сну у темряві.

В іншому номері, за кількома стінами, прокинувся Еста, бо двоюрідна бабуся саме захропла.

Амму спала й у ґратчасто-блакитному світлі вуличного ліхтаря, що лилося через ґратчасто-блакитне вікно, виглядала дуже вродливою. Вона всміхалася сонною усмішкою, яка снила дельфінами і глибокою ґратчастою блакиттю. Побачивши цю усмішку, ніхто зроду не здогадався б, що жінка, здатна так усміхатися, — це, по суті, бомба, і відлік до вибуху вже пішов. Похитуючись, Еста Самотній поплівся до ванної. Там він виблював чистою, гіркою, блискучою, пінистою рідиною, яка віддавала лимоном. Їдкий післясмак першої зустрічі малого хлопчака зі страхом. Бум-бум.

Йому стало трохи ліпше. Він взувся, з незав’язаними шнурівками вийшов у коридор і рушив до Рахелиного номера, а там тихо став під дверима.

Рахель вилізла на стілець і відчинила йому.

Чако не завдав собі клопоту бодай подумки здивуватися, звідки вона дізналася, що там, за дверима, стоїть Еста. Він звик до того, що близнюки іноді поводилися дивно.

Тож він і далі лежав собі на вузькому готельному ліжку, ніби кит, що викинувся на берег, і спроквола розмірковував, чи й справді Рахель бачила тоді Велюту. На його думку, це було не надто ймовірно. Та й узагалі він вважав, що Велюта надто вже поспішає. Цей параван мав майбутнє. Чако було цікаво, чи вступив уже Велюта до марксистської партії. І чи бачився останнім часом з товаришем К. Н. М. Піллаєм.

За кілька місяців до того політичні амбіції товариша Піллая несподівано отримали підтримку. Двох місцевих партійних активістів, товаришів Дж. Каттукарана і Ґугана Менона, було виключено з партії через підозру у симпатії до наксалітів. Подейкували, що один з них — товариш Ґуган Менон — мав