Арундаті Рой - Бог Дрібниць

тільки там. Сидіння були вбиті. Розпорені. На задньому з-під оббивки вибивалися і тремтіли шматки брудного жовтого поролону, схожого на непомірно розбухлу печінку хворого на жовтуху. По-тхорячому верткий водій нагадував якогось дрібного гризуна. Мав гачкуватого римського носа і вусики, як у Літл-Річарда. Був такий малий на зріст, що на дорогу дивився через кермо. Ті, хто їхав назустріч, могли подумати, що до них наближається таксі з пасажирами, але без водія. Машину він вів рвучко і задерикувато, ліз у кожну шпарину і виштовхував інших з їхніх смуг. Натискав на газ перед «зебрами». Проскакував світлофори.

— Вам би подушку собі підкласти чи щось таке подібне, — запропонувала Крихітка-кочамма тоном, який мала за приязний. — Ви тоді ліпше бачили б дорогу.

— А вам, сестро, не пхатися б, куди не просять, — відповів водій, і назвати його тон приязним навряд чи повернувся б язик.

Коли вони їхали повз чорнильно-чорне море, Еста висунув у вікно голову. Він відчував на губах гарячий солоний присмак морського бризу. Відчував, як куйовдить йому той бриз волосся. Знав: якби Амму дізналася, що він робив з продавцем помаранчево-лимонної шипучки, то і його любила б менше. Набагато менше. У животі хвилями здіймалася стидка, хитлива, клекітна нудота. Еста тужив за рікою. Бо вода завжди помагає.

Повз вікна таксі стрімко мчала липка неонова ніч. У машині було спекотно і тихо. Крихітка-кочамма розчервонілася і виглядала збудженою. Їй дуже подобалося, коли причиною зловорожих настроїв ставала не вона. Побачивши на дорозі бродячого собаку, водій щоразу щиро намагався вкоротити йому віку.

Метелик у Рахелі на серці розкрив свої оксамитові крила, і холод, який віяв від нього, пробрав її до самих костей.

На стоянці готелю «Морська королева» блакитний «плімут» теревенив з іншими, меншими машинами. Шу-шу-шу, шерх-шерх. Поважний джентльмен на вечірці у товаристві дрібнішого жіноцтва. Хромовані плавці аж тремтіли від задоволення.

— Номери 313 і 327, — повідомив чоловік на рецепції. — Без кондиціонерів. Два ліжка. Ліфт на ремонті.

Коридорний — в ідеалі такий собі «хлопчик на побігеньках», якого колись викликали дзвоником, — насправді аж ніяк не був хлопчиком, та й дзвоників ніде поблизу не було видно. Він мав тьмяні очі, а на його потертому піджаку коричнево-малинового кольору бракувало двох ґудзиків. З-під піджака визирала посіріла спідня сорочка. Дурнуватий готельний кашкет йому доводилося носити набакир, і тугий пластиковий ремінець глибоко врізався у драглисте воло. Була в усьому цьому якась зовсім не обов’язкова жорстокість: змушувати літнього вже чоловіка носити на такий манір кашкет і на чужий розсуд змінювати обриси віку, що звисав з його підборіддя.

Тут також треба було підніматися червоними сходинками. Червона килимова доріжка з кінотеатру, схоже, вирушила назирці за ними. Ніби чарівний летючий килим.

Чако сидів у своєму номері. Вони захопили його зненацька посеред бенкету. Запечені курчата, смажена картопля, солодка кукурудза і куряча юшка, два хрусткі коржі-парати і ванільне морозиво з шоколадною підливою. Підлива в окремій соусниці. Чако частенько казав, що не проти й померти від переїдання. Маммачі відповідала, що це — певна ознака притлумленого почуття невдоволення. Нічого подібного, заявляв Чако. І додавав, що то просто суща жадібність.

Він здивувався, що вони всі повернулися так рано, але не подав знаку. Їв собі далі.

Спочатку було заплановано, що в номері у Чако спатиме Еста, а Рахель залишиться з Амму і Крихіткою-кочаммою. Та позаяк Еста почувався недобре і до того ж відбувся перерозподіл любові (тепер Амму любила доньку трохи менше), у Чако мала спати Рахель, а Еста — з Амму і Крихіткою-кочаммою.

Амму вийняла з валізи Рахелину піжаму й зубну щітку і поклала їх на ліжку.

— Ось, — сказала вона.

Двічі клацнули замки, і валіза закрилася.

Клац. І клац.

— Амму, може, за кару я просто залишуся без вечері? — запропонувала Рахель.

Вона радо прийняла б таке покарання. Без вечері, зате з любов’ю Амму у повному обсязі, як колись.

— Як собі бажаєш, — сказала Амму. — Але я радила б тобі поїсти. Якщо ти хочеш вирости, звісно. Може, Чако поділиться з тобою своїм курчам.

— Може. А може, й ні, — озвався Чако.

— Добре, але як же покарання? — спитала Рахель. — Ти ж мене ще не покарала!

— Деякі вчинки містять кару самі у собі, — мовила Крихітка-кочамма таким тоном, наче пояснювала Рахелі приклад з арифметики, якого та ніяк не могла зрозуміти.

Деякі вчинки містять кару самі у собі. Ніби спальні з вбудованими шафами. Скоро всім їм доведеться дізнатися про покарання багато нового. Вони з’ясують, що ті бувають різні за величиною. Що бувають просто-таки величезні — як шафи з вбудованими спальнями. Що в них можна збавити й ціле життя, блукаючи поміж темними полицями.

Поцілунок на добраніч від Крихітки-кочамми залишив у Рахелі на щоці мокру пляму. Вона витерла її об плече.

— На добраніч, гарних снів, — сказала Амму, але промовила це спиною. Вона вже пішла.

— На добраніч, — попрощався Еста. Йому було зле і зовсім не до того, щоб виявляти свою любов до сестри.

Рахель Самотня дивилася, як вони йдуть готельним коридором — нечутні, мов примари, але цілком матеріальні. Двоє великих, один менший, у гостроносих бежевих штиблетах. Червоний килим заглушував кроки.

Рахель стояла у дверях готельного номера, сповнена печалі.

То була печаль через приїзд Софі-моль. Печаль через те, що Амму любила її трішечки менше. І через те, що зробив Есті продавець помаранчево-лимонної шипучки в кіно «Абгілаш», хоч що то могло бути.

Сухі очі пекли, бо у них віяв кусючий вітер.

Чако поклав на тарілку курячу лапку і трохи картоплі й подав Рахелі.

— Дякую, не хочу, — відмовилася вона, бо сподівалася, що, бодай якось покаравши сама себе, спонукає Амму скасувати свою кару.

— А морозива з шоколадною поливкою? — запитав Чако.

— Дякую, не хочу, — повторила Рахель.

— Діло хазяйське, — сказав Чако. — Але ти сама не знаєш, що втрачаєш.

Він доїв курча, а потім і морозиво.

Рахель переодягнулася в піжаму.

— Тільки, будь ласкава, не розказуй мені, за що тебе покарали, — попрохав Чако. — Я не можу цього слухати, — шматочком парати він вибирав із соусниці рештки підливи: ніколи наостанок не відмовляв собі у такій огидній насолоді після всіх насолод. — То що то було? Ти роздряпала до крові комарині укуси? Не подякувала водієві таксі?

— Набагато гірше, — відповіла Рахель, віддана Амму.

— Не розказуй, — повторив Чако. — Я нічого не хочу знати.

Він подзвонив обслузі, і по брудний посуд та кості прийшов стомлений посильний. Спробував був забрати з собою і запахи їжі, але вони втекли і поховалися у м’яких коричневих готельних шторах.

Племінниця, яка підтягнула живіт,