Арундаті Рой - Бог Дрібниць

бути кандидатом від партії на довиборах до Законодавчих зборів, призначених у Коттаямі на березень. Тож його виключення з партії створило вакуум, заповнити який усіма можливими способами намагалося чимало бажаючих. Був серед них і товариш К. Н. М. Піллай.

Вже віддавна товариш Піллай стежив за тим, що відбувалося на «Райських маринадах», з гострим інтересом запасного гравця, який рветься вийти на футбольне поле. Заснувати новий профспілковий осередок, хай навіть зовсім маленький, на території свого майбутнього виборчого округу — то був би чудовий початок шляху до Законодавчих зборів.

До того часу «забава у товаришів» (як охрестила її Амму) була на «Райських маринадах» лише невинною грою в позаурочні години. Проте всі (крім Чако) розуміли: якщо ставки зростуть, а диригентську паличку з рук власника вирвуть, то справи на фабриці, яка й так уже загрузла в боргах, підуть зовсім кепсько.

Оскільки фінансове становище було не найкраще, робітникам платили менше за встановлений профспілкою мінімум. Вказав їм на це, ясна річ, сам Чако, пообіцявши, що як тільки ситуація налагодиться, їхні оклади переглянуть. Він був переконаний: робітники йому довіряють і знають, що їхні інтереси йому зовсім не байдужі.

Та дехто був іншої думки. Вечорами, коли на фабриці закінчувалася зміна, товариш К. Н. М. Піллай підстерігав робітників з «Райських маринадів» і, мов довірливих овечок, заманював до себе в друкарню, а там різким, ніби дудка з тростини, голосом підбурював до революції. У своїх промовах він проникливо поєднував насущні місцеві питання з пишною маоїстською риторикою, яка малаяльською звучала ще пишніше.

— Трударі всього світу, — без упину лящав він, — будьте відважні, ставайте до боротьби, долайте труднощі і йдіть уперед, хвиля за хвилею. І тоді вам, простим людям, належатиме цілий світ. Кровопивці всіх ґатунків будуть знищені. Ви повинні вимагати те, що по праву належить вам. Щорічний бонус. Ощадний фонд. Страхування від нещасних випадків.

Почасти цим промовам відводилася роль репетицій майбутніх виступів, що їх товариш Піллай як член Законодавчих зборів штату збирався виголошувати вже перед мільйонними аудиторіями, а тому у звичних для нього інтонаціях і ритмі було щось дивне. Голос його повнився зеленими рисовими полями і червоними прапорами, що майоріли на тлі блакитного неба, тож у тісній, задушливій кімнатці, яка наскрізь просмерділася друкарською фарбою, звучав доволі химерно.

Проти Чако товариш К. Н. М. Піллай ніколи не виступав відкрито. Згадуючи у своїх промовах власника фабрики, він завжди дбав про те, щоб позбавити того будь-яких людських рис і змалювати абстрактним елементом певної загальної схеми. Теоретичною одиницею. Пішаком у страхітливій буржуазній змові проти революції. Ніколи не називав його на ім’я, а йменував «адміністрацією». Так, ніби Чако складався з кількох осіб одночасно. Це було цілком виправдано з тактичного боку, а крім того, подібне розрізнення між людиною та її функцією допомагало товаришу Піллаю уникати докорів сумління через особисті ділові зв’язки з Чако. Контракт на друк етикеток для «Райських маринадів» приносив йому такий потрібний прибуток. Він говорив собі, що Чако-клієнт і Чако-«адміністрація» — це просто різні люди. Цілком відмінні, звісно, від Чако-товариша.

Єдиною перепоною для здійснення задумів товариша К. Н. М. Піллая був Велюта. З-поміж усіх робітників «Райських маринадів» партійний квиток мав лише він, і завдяки цьому товариш Піллай отримував союзника, без якого радо обійшовся б. Піллай знав, що інші робітники фабрики, з доторканних, не люблять Велюту через власні причини, що коріняться у сивій давнині. Тож поки що він лиш обережно ходив навколо цієї складки, чекаючи на слушну нагоду просто її запрасувати.

З робітниками товариш Піллай перебував у постійному контакті. Він постановив собі бути в курсі всього, що відбувається на фабриці. І піднімав їх на кпини за те, що вони згідні на таку платню, і то в той час, коли при владі їхній, народний уряд.

Коли бухгалтер Пунначен, який щоранку читав Маммачі газети, приніс новину про те, що робітники, подейкують, мають намір вимагати підвищення, Маммачі розлютилася: «Скажи, нехай самі газети почитають. Насувається голод. Роботи ніде нема. Люди вмирають, бо їм нíчого їсти. Треба бути вдячними, що вони взагалі мають якусь роботу!».

Коли на фабриці траплялося щось серйозне, першою про це завжди повідомляли Маммачі, а не Чако. Тому, можливо, що Маммачі досконало вписувалася у звичну схему. Вона була модалалі і грала свою роль. Через те її реакція, хоч і жорстка, була принаймні зрозуміла та передбачувана. Чако ж хоч і був главою сім’ї та завжди говорив «мої маринади», «мій джем», «мій порошок каррі», знай приміряв на себе різні костюми і так цим заняттям захопився, що мимохіть розмивав лінію фронту.

Маммачі пробувала застерегти Чако, і він її буцімто й вислуховував, але по-справжньому не слухав та не чув. Тож попри глухе ремство, яке чулося вже на «Райських маринадах», Чако, ніби проводячи репетицію революції, й далі бавився собі у товариша.

От і тієї ночі, лежачи на вузькому готельному ліжку, він сонно роздумував про те, як би то випередити товариша Піллая і заснувати для своїх робітників таку собі приватну профспілку. Він влаштовував би їм вибори. Спонукав би голосувати. Вони по черзі посідали б виборні посади. Думка про переговори за круглим столом з товаришкою Суматі або, ще краще, товаришкою Люсікутті, у якої набагато гарніше волосся, викликала в нього усмішку.

Потім його думки повернулися до Марґарет-кочамми і Софі-моль. Жорсткі ремені любові стягнули йому груди так сильно, що ледь можна було дихнути. Тим-то й лежав він без сну, рахуючи години до того часу, коли треба буде вже їхати в аеропорт.

На сусідньому ліжку спали, обнявшись, його племінниця з племінником. Двійко близнюків: гарячий і холодний. Він і вона. Ми і нас. Хтозна-яким чином вони вже вловлювали, бодай і ледь-ледь, натяки на те, що готувала і несла їм на своїх крилах лиха доля.

Їм снилася їхня ріка.

Кокосові пальми, що схилилися над водою і дивилися своїми очима-кокосами на човни, які пропливали мимо. Вгору, проти течії, зранку. Вниз, за течією, ввечері. І глухий, зловісний стукіт бамбукових жердин, що вдаряються об темні просмолені борти.

Вона була тепла, вода в ріці. Така сіро-зелена. Схожа на шовк, що взявся брижами.

У ній була риба.

І небо, й дерева.

А вночі — щербатий жовтий місяць.

Стомившись чекати, запахи вечері виборсалися зі штор і випливли через вікна «Морської королеви», аби протанцювати цілу ніч над морем, яке так само пахло вечерею.

Була за десять друга.

5

«Божий край»

Коли Рахель через роки повернулася до ріки, та привітала її моторошною посмішкою вибіленого черепа з