Донна Тартт - Таємна історія

Генрі читати курсову відмовився.

— Я певен, це понад моє розуміння, Банні, чесно, — промовив він, зиркнувши поверх першої сторінки. — Слухай, а що це за набір такий?

— Потрійний інтервал, — гордо повідомив Банні.

— Тут же по два з гаком сантиметри між рядками!

— Схоже на верлібр, правда?

Генрі пирхнув у ніс.

— Схоже на якесь меню, — уточнив він.

Мені ж з усієї роботи найбільше запам’яталось останнє речення: «Залишивши Донна з Волтоном на берегах Метагемералізму, щиро помахаємо їм рукою на прощання, цим корешам сивої давнини». Нас усіх не полишала цікавість, чи приймуть у Банні роботу. Зате сам Банні не турбувався: подорож до Італії ставала ближчою, аж настільки, що Пізанська вежа тепер уночі відкидала свою похмуру тінь на його ліжко, і сам він безперервно перебував у стані серйозного збудження та квапився покинути не тільки Гемпден, а й усі можливі сімейні зобов’язання, щоб тільки розв’язати собі руки.

У мене Банні безцеремонно поцікавився, чи не хочу я, коли мені вже особливо немає чим зайнятися, допомогти йому спакувати речі. Я сказав, що прийду, і коли об’явився у квартирі, то заскочив його посеред розкиданого одягу, в процесі вигортання всього вмісту шухляд у валізи. Я потягся, обережно зняв зі стіни японську репродукцію в рамці й поклав її на стіл.

— Не займай! — закричав Банні біля тумбочки, з гуркотом впускаючи шухляду на підлогу та кидаючись мені навперейми. — їй же двісті років!

Я знав, що це неправда, бо кілька тижнів тому підгледів за ним у бібліотеці, коли він лезом акуратно вирізав її з книжки; я змовчав, але так роздратувався, що одразу пішов геть під грубуваті вибачення, на які Банні дозволила розщедритися власна гордість. Трохи пізніше, вже коли він поїхав, я знайшов у поштовій скриньці записку з недолугими перепросинами, що в неї були загорнуті томик поезій Руперта Брука[78] в м’якій обкладинці та коробочка з ментоловими драже Junior Mints.

Генрі зник із Гемпдена прудко й потаємно. Одного вечора він нам розповів, що зібрався, а наступного дня його вже на місці не було. (Куди він вирушив? У Сент-Луїс? Одразу до Італії? Ніхто з нас не знав.) Іще через день від’їжджав Френсіс, і ми довго й церемонно прощалися: Чарльз, Камілла і я стояли на узбіччі, у носі щипало, вуха повідмерзали, а Френсіс усе ще кричав нам щось із машини з опущеним вікном, ввімкнутим двигуном та густими хмарами білого диму, який обволікав його «мустанг» от уже добрі сорок п’ять хвилин.

Двійнята їхали останніми, і я їх за це, мабуть, ненавидів. Після того як звуки Френсісового клаксона зникли в засніженій далечині, позбавленій навіть відлунь, ми практично без слів прогулялися до них додому стежиною через ліс. Коли Чарльз увімкнув світло, у мене аж защемило в серці, настільки їхня квартира стала чепурна: порожня раковина, навощені мостини, ряд валіз під дверима.

Того дня їдальня зачинилась опівдні; падав сніг, швидко темнішало, і машини в нас не було. У холодильнику, тільки-но вимитому з лізолом, запах якого досі тримався, нічогісінько не завалялося. Ми сиділи за кухонним столом та споживали сумну, зготовану нашвидкуруч вечерю з консервованого грибного супу, прісних галет та чаю без цукру чи молока. Головною темою розмови став маршрут Чарльза й Камілли: як вони даватимуть раду з багажем, о котрій варто викликати таксі, щоб устигнути на потяг о шостій тридцять. Я підтримав цю дорожню бесіду, але на мене саме почала напосідати глибока меланхолія, що триватиме багато тижнів; мені чувся звук машини Френсіса, спочатку все слабший, а потім і взагалі зниклий у засніженій, приглушеній далечині. Я вперше усвідомив, наскільки самотні два місяці чекають на мене попереду, коли університет стоятиме зачинений, сніг лежатиме глибокий і навколо не лишиться ні душі.

Вони мені казали не приходити їх проводжати в таку рань, та я все одно приплентався наступного ранку о п’ятій годині помахати їм рукою. Ранок видався чистий, чорний, інкрустований зорями. Стовпчик термометра на ґанку Трапезної впав до нуля. Перед їхнім будинком у хмарі вихлопів уже чекало таксі. Водій щойно грюкнув доверху забитим багажником, а Чарльз із Каміллою позаду саме замикали двері. Вони здалися надто стурбованими та замисленими, щоб з радістю сприйняти мою присутність. Обоє Маколі не любили мандрувати, адже їхні батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли вибралися на вихідних відпочити до столиці, а тому двійнята починали нервувати ще за кілька днів до того, як їм було потрібно куди-небудь вирушати.

На додачу, вони ще й спізнювалися. Чарльз поставив на землю свою валізу, щоб потиснути мені руку.

— Щасливого Різдва, Річарде. І не забувай нам писати, гаразд? — промовив він і рушив до машини. Камілла, змагаючись із двома велетенськими саквояжами, кинула їх обидва в сніг і проказала:

— Чорт, нам нізащо не вдасться повантажити це все на потяг.

Вона важко дихала, і її яскраві щоки густо шарілися. Неймовірна красуня. За все своє життя мені не довелося побачити нікого вродливішого від Камілли, якою вона була в той момент. Я тупо кліпав на неї, кров бухала в жилах, і я геть забув про свій старанно відрепетируваний цілунок на прощання, коли вона сама несподівано підскочила до мене й пригорнула. Мене оглушило її хрипке дихання, а миттю пізніше обличчя торкнулася її крижана щока. Коли я потис їй руку, то великим пальцем відчув під рукавичкою тонкий зап’ясток і удари пульсу.

Таксі посигналило, і з його вікна виткнулася голова Чарльза.

— Давай! — гукнув він.

Я доніс її багаж до тротуару й постояв іще у світлі ліхтаря, коли рушив автомобіль. Вони озирнулися до мене із заднього сидіння та махали у вікно, а я стовбичив і спостерігав за власним спотвореним відображенням, що віддалялося на кривій поверхні темного скла, аж доки машина завернула й зникла за рогом.

На покинутій вулиці я пробув, доки вже не міг розчути звуків двигуна, і тільки пороша шаруділа в маленьких снігокрутах, які вітер ганяв при землі. Я рушив назад до студмістечка, засунувши руки глибоко в кишені та нестерпно гучно риплячи підошвами по снігу. Вікна гуртожитків були чорні та мовчазні, а великий паркінг за тенісним кортом стояв геть порожній, якщо не рахувати кількох викладацьких машин та самотньої зеленої вантажівки господарської частини. У моєму корпусі всі коридори захаращували коробки для взуття, вішаки, двері в кімнати були розчинені й усюди панувала загробна темрява й тиша. Гіршої депресії в мене ще не траплялося. Я опустив жалюзі, впав на незастелене ліжко й вирішив доспати своє.

У