Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

сміються. Жартують. Серце — стук-стук... Стук-стук... Куди ми зібралися? Їдемо? Куди? Для хоробрості співали, багато співали.

З нами були командири, вони нас навчали. Підтримували. Ми вивчали зв’язок. Приїхали на Україну, і нас там вперше бомбили. А ми були якраз у санпропускнику, в лазні. Коли ми йшли митися, там дядечко чергував, він за лазнею дивився. Ми його соромилися, ну, дівчата, дуже молоденькі. А як стали бомбити, ми всі разом до того дядечка, тільки б врятуватися. Абияк одяглися, я загорнула голову рушником, у мене червоний рушник був, вискочили. Старший лейтенант, теж хлопчисько, кричить:

— Дівчино, в бомбосховище! Покиньте рушник! Демаскуєте...

А я від нього тікаю:

— Нічого не демаскую! Мені мама наказувала з вогкою головою не ходити.

Він потім після бомбардування мене знайшов:

— Чому мене не слухаєш? Я твій командир.

Я йому не повірила:

— Ще цього бракувало, ти мій командир...

Лаюся з ним, як із хлопчиськом. Ровесники.

Шинелі нам дали великі, грубі, ми в них, як снопи, не ходимо, а перекочуємося. Спочатку навіть чобіт на нас не шили. Чоботи є, але розміри всі чоловічі. Потім замінили нам чоботи, дали інші — головка чобіт червона, а халяви — кирза чорна. То ми вже ними хизувалися! Всі худі, чоловічі гімнастерки висять на нас. Хто вмів шити, трохи на себе підігнали. А нам же ще щось потрібно. Дівчата ж! Ну, старшина почав нам обмір робити. І сміх і гріх. Приїжджає комбат: "Ну, що, старшина всі ваші жіночі штучки видав?" Старшина каже: "Обміряли. Будуть".

І стала я в зенітній частині зв’язковою. На "капе" чергувала, на зв’язку, І, мабуть, так би й до кінця війни залишилася зв’язковою, коли б не одержала повідомлення, що загинув батько. Немає в мене вже мого улюбленого тата. Найріднішої мені людини. Єдиної. Я почала благати: "Хочу помститися. Хочу розрахуватися за смерть мого батька". Хотіла вбивати... Стріляти хотіла... Хоч мені й доводили, що телефон в артилерії — це дуже важливо. Але телефонна трубка сама не стріляє... Я написала рапорт командиру полку. Він відмовив. Я тоді, недовго думаючи, звернулася до командира дивізії. Приїжджає до нас полковник Красних, вишикував всіх і запитує: "Де тут та, що хоче стати командиром гармати?" Я вийшла зі строю: шия худа, тонка, а на цій шиї автомат висить, автомат важкий, сімдесят один патрон. І, певно, в мене був такий жалібний вигляд, що він навіть усміхнувся. Наступне запитання: "Ну, що ти хочеш?" А я йому кажу: "Стріляти хочу". Не знаю, що він там собі подумав. Довго мовчав. Ані слова. Потім повернувся круто і пішов. "Ну, гадаю: все, відмовить". Прибігає командир: "Дозволив полковник..."

Тобі це зрозуміло? Це можна зрозуміти тепер? Я хочу, щоб ти мої почуття зрозуміла... Без ненависті стріляти не станеш. Це — війна, а не полювання. Я пам’ятаю, як на політзаняттях нам читали статтю Іллі Еренбурга "Убий його!" Скільки разів зустрінеш німця, стільки разів його убий. Знаменита стаття, її тоді всі читали, вивчали напам’ять. На мене вона справила сильне враження, у мене в сумці всю війну лежала ця стаття і батькова похоронка... Стріляти! Стріляти! Я повинна помститися...

Завершила короткострокові курси, дуже короткострокові — три місяці навчалася. Навчалася стріляти. І ось я командир гармати. І, отже, мене — до тисяча триста п’ятдесят сьомого зенітного полку. Перший час із носа і вух кров ішла, шлунок геть не працював... Горло пересихало до блювоти... Вночі ще не так страшно, а вдень дуже страшно. Здається, що літак прямо на тебе летить, саме на твою гармату. На тебе таранить! Це єдина мить... Зараз він геть перетворить тебе на нінащо. Кінець! Це не для дівчини... Не для її слуху, не для її очей... У нас спочатку "вісімдесятип’ятки" були, вони себе добре під Москвою показали, вони пішли потім проти танків, нам дали "тридцятисемиміліметровки". Це на Ржевському напрямку... Там такі бої йшли... Навесні крига скресла на Волзі... І що ми бачили? Ми бачили, як пливе червоно-чорна крижина і на крижині два-три німці й один російський солдат. Так вони гинули, учепившись один в одного. Вони вмерзли в цю крижину, і ця крижина вся закривавлена. Вся матінка Волга була закривавленою...»

І раптом зупинилася: «Треба перепочити... Ато ридати почну, зустріч нашу зіпсую...» Відвернулася до вікна, щоб перебороти себе. За хвилину вже усміхалася: «Правду кажучи, не люблю плакати. Змалку вчилася не плакати...»

«А я блокадний Ленінград згадала, слухаючи Валю, — зайшла в розмову Олександра Федорівна Зєнченко, яка досі мовчала. — Особливо один випадок, який всіх нас приголомшив. Нам розповіли, що якась літня жінка щодня відчиняє вікно і з корячка вихлюпує на вулицю воду, і щоразу у неї виходить далі та й далі. Спочатку гадали: ну, напевно, божевільна, чого тільки ми в блокаду не надивилися, — і пішли до неї з’ясувати, в чім річ. Послухайте, що вона нам сказала: "Якщо прийдуть до Ленінграда фашисти, ступлять на мою вулицю, я буду їх шпарити окропом. Я стара, ні на що вже не здатна, так я буду їх шпарити окропом". І вона тренувалася... Щодня... Блокада тільки почалася, ще була гаряча вода... Це була дуже інтелігентна жінка. Я навіть пам’ятаю її обличчя.

Вона обрала спосіб боротьби, на який у неї ставало сили. Треба уявити собі той момент... Ворог уже був поблизу міста, бої йшли біля Нарвських воріт. Обстрілювали цехи Кіровського заводу... Кожен міркував, що він може зробити для оборони міста. Померти було надто просто, треба було ще щось здійснити. Якийсь вчинок. Тисячі людей так думали...»

«Я хочу знайти слова... Як мені слів добрати на це все? — запитує чи то нас, чи то себе Валентина Павлівна. — З війни я повернулася калікою. Мене поранило осколком у спину.

Рана була невелика, але мене відкинуло далеко в замет. А я декілька днів не сушила валянки, чи то дров не було, чи то моя черга сушити за ніч не підійшла, пічка маленька, а нас навколо неї багато. І поки мене знайшли, я сильно відморозила ноги. Мене, мабуть, снігом закидало, але я дихала, і утворився в снігу отвір... Така трубка... Знайшли мене санітарні собаки. Розрили сніг і шапку-вушанку мою принесли. Там у мене був паспорт смерті, у кожного були такі паспорти: хто рідні, куди повідомляти. Мене відкопали, поклали на плащ-намет, був повний кожушок крові... Але ніхто не звернув уваги на мої ноги...

Протягом шести місяців я лежала в госпіталі. Збирались ампутувати