Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

і принц Ганнеґан, верховодячи двоюрідним братом-байстрюком і перевершуючи його в усьому, крім гостроти розуму. Юний Таддео тихо ненавидів принца і вирішив випередити його хоча б у навчанні. Але перегонів не вийшло. Вже наступного року принц покинув чернечу школу таким же неписьменним, яким і був. А далі про його освіту ніхто вже й не замислювався. Тим часом на вигнанні кузен продовжував заочну борню і домігся чималих успіхів. От тільки перемога вийшла марна, бо Ганнеґанові до неї було байдуже. Тон Таддео став зневажати весь тексарканський двір, хоча в запалі юнацької непослідовності охоче повернувся в столицю, де нарешті вступив у законний статус сина свого батька. Здавалося, він пробачив геть усім, якщо не рахувати герцогині-небіжчиці, котра спричинила його вигнання, та монахів, які потурбувалися про вигнанця.

Може, кляштори для нього — це символ порочного ув’язнення, гадав абат. Тоді в нього мають бути гіркі спогади, напівспогади і кілька надуманих згадок.

— «…зерна суперечності в квітнику Нової Письменності, — читав далі чернець. — Тож пильнуй і чекай на знаки.

З іншого боку, не тільки Його Зверхність, а й диктат доброчинності та справедливості наполягають, щоби я рекомендував тобі його як добропорядну людину, щонайменше, незловмисну дитину, подібну до всіх цих вельми освічених та шляхетних язичників (хай не зараз, але вони такими стануть попри всі перешкоди). І він поводитиметься добре, якщо ти проявиш твердість характеру. Та не забувай про свою безпеку, мій друже. Його розум — ніби заряджений мушкет, який здатен вибухнути пострілом у будь-якому напрямку. Я покладаюся на твої винахідливість та щиросердність, які допоможуть тобі поладнати із ним без зайвих клопотів.

Quidam mihi calix nuper expletur, Paule. Precamini ergo Deum facere me fortiorem. Metuo ut hic pereat. Spero te et fratres saepius oraturos esse pro tremescente Marco Apolline. Valete in Christo, amici.[99]

Texarkanae datum est Octava Ss Petri et Pauli, Anno Domini termillesimo…»[100]

— Дай-но мені ще раз поглянути на печатку, — промовив абат.

Чернець вручив настоятелеві сувій. Дом Пауло підніс його близько до обличчя, ретельно розглядаючи розмиті букви, витиснені внизу пергаменту кепсько змоченою в чорнилі дерев’яною печаткою:

СХВАЛЕНО ГАННЕҐАНОМ II, З ЛАСКИ БОЖОЇ МЕРОМ,

ПРАВИТЕЛЕМ ТЕКСАРКАНИ, ОБОРОНЦЕМ ВІРИ

ТА ЗВЕРХНИКОМ ВАКЕРО РІВНИН[101].

ЙОГО ЗНАК: X

— Цікаво, а чи потім не просив Його Зверхність кого-небудь почитати цього листа йому? — занепокоївся абат.

— Якби так сталося, Владико, то невже цей лист відправили би нам?

— Мабуть, ні. Але Маркус Аполло не легковажив би неписьменністю Мера попід Ганнеґановим носом, якби не хотів повідомити мені щось поміж рядків. Однак він чомусь не придумав безпечнішого способу зробити це. Та остання частина… де йдеться про чашу, яка, побоюється він, не мине його. Він же однозначно чогось боїться, але чого? Це так не схоже на Маркуса. Абсолютно не схоже.

Від часу, коли прибув лист, уже збігло кілька тижнів. Весь цей час дом Пауло погано спав, його знову мучила давня шлункова недуга, він забагато думав про минуле, немовби шукав, що в ньому годилося би виправити і таким чином відвернути прийдешні події. «Які події?» — домагався він відповіді в самого себе. Раціональних причин боятися майбутнього, здавалося, не було. Всі суперечності між монахами та селянами вичерпалися. На півночі та сході племена пастухів не дошкуляли. Імперська влада в Денвері покинула спроби обкласти податками чернечі конгрегації. Ніде поблизу не таборували жодні війська. В оазі, як і раніше, не бракувало води. Ні людям, ні тваринам нібито не загрожували ніякі пошесті. А на зрошуваних полях добре вродило зерно. Навколишній світ став подавати ознаки прогресу, і в селищі Сантле-Бовіц рівень грамотності сягнув фантастичного показника вісім відсотків. Такими успіхами селяни завдячували монахам Ордену Лейбовіца, хоча й не визнавали цього.

І попри те — його мучили лихі передчуття. Якась безіменна загроза затаїлася осьде тут, за поворотом, та вичікувала на схід сонця. Недобрі відчуття ятрили його, ніби рій голодної комашні, що дзижчала перед обличчям в промінні пустельного сонця. Здавалося, щось невідворотне, нещадне, бездумне згорнулося в клубок, як оскаженіла від спеки гримуча змія, ладна кинутися навіть на перекотиполе, що його ніс вітер повз неї.

Абат вирішив, що це він намагається таким чином стати у двобій із дияволом, але рогатий його успішно уникав. Нечистий абата видався дрібним, як зазвичай буває в бісів: хіба що по коліна, зате важив десять тонн і мав силу п’яти сотень волів. Ним рухало не зло, як уявлялося домові Пауло, принаймні не настільки сильно, як ошалілий примус, неначебто в скаженого собаки. Він вгризався в плоть, у кістки й нігті, бо на це прирік себе сам, відтак роковано йому було ще й невситимий апетит. І злим він був тільки тому, що заперечував Добро, і це заперечення стало частиною його природи або ж наскрізним отвором у ній. Десь там, гадалося домові Пауло, він бреде людським морем і лишає по собі безлік слідів покалічених душ.

«Які нісенітниці, діду! — сам себе лаяв абат. — Коли ти втомлений життям, то самі зміни вже здаються злом, хіба ні? Адже будь-яка переміна порушує спокій. Ні, диявол, звісно, існує, але не варто на нього списувати більше, ніж йому роковано. Невже ти настільки втомився від життя, динозавре?»

Та погані передчуття нікуди не дівалися.

— Гадаєте, грифи вже пообгризали кістки старого Єлеазара? — запитав його тихий голос десь із боку.

Дом Пауло аж підскочив у присмерку й озирнувся. Голос належав отцеві Ґолту, його пріорові та ймовірному наступнику. Той стояв, перебираючи в пальцях розарій, і виглядав зніченим через те, що потурбував самотність старої людини.

— Єлеазара? Ти хотів сказати «Бенджаміна»? А що, до тебе доходили якісь новини про нього?

— Узагалі-то, ні, панотче абате. — Ґолт ніяково розсміявся. — Просто мені здалося, що ви дивилися кудись у напрямку столової гори, тож я і подумав, що ви замислилися про Старого Юдея. — Пріор поглянув на подібну до ковадла вершину, обрис якої виділявся на сірій прогалині неба понад західним обрієм. — Там куриться димок, тож, мабуть, він усе ще живий.

— Не можна так просто вгадувати, — різко проказав дом Пауло. — Я туди відправлюся і заїду до нього в гості.

— Говорите, немов зібралися їхати сьогодні ж проти ночі, — хіхікнув Ґолт.

— За день чи два.

— Тоді стережіться. Подейкують, він жбурляє каміння у відвідувачів.

— Ми вже п’ять років не бачилися, — зізнався абат. — І тепер мені за це соромно. Йому там самотньо. Треба їхати.

— Якщо йому настільки самотньо, то чому він і далі веде всамітнене життя?