Гюдрун Скреттінг - Антон та інші зі зграї

причину моєї дивної втечі і не кінський хвостик мав на увазі. Ні, тато намагався випитати мене, як я ставлюся до Анни!

А я йому торочив, що треба поголитися. Особливо ззаду.

— Треба піти на закупи, — кажу я, коли вони повертаються з прогулянки.

— Закупи? — обличчя в тата трохи видовжується від здивування.

— Jepp! Це важливо!

— Але… треба, щоб я пішов з тобою? — в очах тата жевріє маленька надія.

Я відразу ж розбиваю її на друзки, демонструючи загіпсовану руку.

— Ти ж бачиш, що я трохи… каліка…

Тато везе мене в супермаркет. Ми майже доходимо туди, куди треба, як він раптом зупиняється.

— Що ми тут робимо?

Я лукаво дивлюся на нього.

— Ти купуєш обручку.

Тато шаріється по самі вуха. Знічено прокашлюється.

— Ти певен?

— У тому, що хочу… поповнення нашої зграї?

Тато всміхається.

— Ну, щось таке…

— Цілковито!

Тато киває. І знову киває. Довго стоїть, мовчки.

Я запитально дивлюся на нього.

— Знаєш, — шепоче тато. — Я хвилююся. Трохи розгублений…

Воно, чесно кажучи, помітно. Я ж останнім часом страшенно відважний. Якщо запитаєте мене, то скажу, що купити обручку — це завиграшки.

— Не будь рохлею, — кажу татові, але по-доброму.

І тато мені всміхається. Набирає повні легені повітря й марширує в крамницю. Рішуче й упевнено. Як людина, котра знає, чого хоче.

Але насправді він не знає. Принаймні, опинившись у крамниці. Бо промахується дверима і замість ювелірної крамниці заходить у сусідню. Ту, що називається «Маленькі помічники Амура», з трусиками-стрінґами на вітрині.

Коли звідти виходить, обличчя у нього має виразно свіжіший колір. Ясно, що того, чого хотів, він там не знайшов.

А потім з татом стається те, що й завжди зі мною. Після першої невдачі наступний крок видається набагато легшим.

Коли ми їдемо додому з маленькою коробочкою в пакетику ювелірної крамниці, тато каже:

— Анні ні слова. Я хочу дочекатися слушного моменту.

РАЗОМ

Останнє пташеня померло. Воно ніколи вже не полетить у вирій. Ніколи не пірне у велике блакитне небо.

Ми поховали його в лісочку за нашим будинком. Надворі відлига, земля м’яка. Ямку копає Іне, кладе туди пташеня.

— Ось так, — промовляє вона, підводячись.

Слів бракує. Особливо мені. Як на мене, смерть і таке інше ліпше переживати мовчки.

— Таке життя, — зітхає Сіґне й замовкає.

Їй, як і мені, бракує слів.

Коли ми повертаємося через моріжок до будинку, Іне каже:

— Шкода, що воно не побачило Різдва, — і, незважаючи на наше з Сіґне мовчання, продовжує: — Я маю крихітну штучну ялиночку. Вона б дуже пасувала у вашій ванній.

Я мимоволі всміхаюся. Іноді Іне здається, що звірі й птахи думають, як люди.

Сіґне сміється.

— У мене цього року не буде ялинки. Завжди на Різдво приходила в гості сестра. Але більше не прийде.

Я довго дивлюся на стареньку.

— Ви святкуватимете зовсім сама?

— У телевізорі буде купа всього цікавого…

— Звісно, вона може!

І тато, і Анна раді, що в гості на Різдво прийде Сіґне.

— Ми ж збільшуємо зграю, правда? — тато по-змовницькому мені підморгує.

Анна киває.

— Але спершу ми побудемо різдвяними гномами, а потім усі посвяткуємо.

Різдвяними гномами… Я згадав. Анна ж пообіцяла своїй сестрі зіграти роль різдвяного гнома для її діток. І навіть зуміла переконати нас з татом теж стати гномами. Щоб ми погрались РАЗОМ. А потім сядемо святкувати в нас удома.

Мушу визнати: мій тато багато на що дивного готовий заради кохання. А він же боїться публічності більше, ніж я!

В очах Анни раптом спалахує загадковий вогник.

— А якщо я увійду першою, а тоді скажу, що забула подарунки? — вона весело дивиться на тата. — А відразу за мною зайдеш ти з мішком за плечима й скажеш: «То був лише жарт!».

Я всміхаюся сам до себе. Гноми, яких я зустрічав, так не говорять. Принаймні не тато.

— Але ж я… не актор, — намагається заперечити тато.

— Та я теж не актриса! — сміється Анна. — Але ж це буде весело, хіба ні!

Вона знає тата не так добре, як я.

Чесно: перестрибнути трохи через себе піде йому на користь. Чоловікові за сорок, а він ще ніколи не був різдвяним гномом!

Тато невпевнено киває. Однак його випробуванням ще не кінець.

Анна довго дивиться на тата, лукаві блищики в очах ще більш шибеникуваті. І каже таке, що миле моїм вухам, але геть не миле татовим.

— Різдвяні гноми не мають кінських хвостиків.

— Не мають?

Тато спантеличено дивиться на Анну, яка раптом підводиться і рушає до кухонної шафки.

— Зуб даю!

У її руці ножиці…

WE GO TOGETHER

Мій гіпс розмалювали. Вся Нижча ліга поставила свої автографи, плюс кілька дівчат з С-класу. А вчора Ніна й Вікторія ледь не брали мене штурмом.

— Ти крутий, Антоне! — написали вони більшими літерами, ніж інші.

Вочевидь, круті дівчата вважали мене невдахою, який потребує втіхи від дівчат, але мені начхати. Я вирішив, попри все, зарахувати це до позитивів.

Позавчора ми, до речі, були на виступі Мартіна. Уся наша компанія. Іне сиділа поруч зі мною, доки Мартін крутився на голові. Вона тісно притуляла свою ногу до моєї і кілька разів дивилася на мене. Зосередитися на Мартінові було важко, припускаю, що він добрий танцюрист.

А вчора вся Нижча ліга була в гостях в Уле, розважалися, як зазвичай розважаються заучки: грали в настільні ігри й карти, а Нільс з Ейвінном змагалися, хто швидше полічить літери в кожному нашому слові.

Щоправда, ми ще й відео на ютубі дивилися, тож можна вважати нас навіть трохи нормальними. А Кароліна вчила Невгамовного Нільса говорити утробним голосом.

І ще: в Улиному підвалі ніхто не двигнув жодного тягаря.

Давно я вже не бачив батьків Уле такими щасливими. Ще ніколи вони не пекли стільки піци!

Сьогодні останній шкільний день перед різдвяними канікулами, і нам, як і в молодшій школі, дозволили принести зі собою лимонад і солодощі. Пер запалив свічки, сидить на узвишші за вчительським столом, баламкає куцими ногами, гризе імбирне печиво й милується класом.

— То яким, на вашу думку, було перше півріччя у старшій школі?

Лише Кароліна піднімає вгору руку. Уперше цієї осені.

— Дедалі ліпше й ліпше, — усміхається вона ямочками на щоках.

Позаду сидять Карл та Сіндре і, як завжди, зневажливо закочують очі. І шепочуться, звісно, про нас, невдах, заучок та все інше, що вони так ненавидять.

Можливо, тому, що скоро настане Різдво, мені раптом стає їх майже шкода. Не всерйоз, а так, трохи сміхотливо-доброзичливо. Бо дуже виснажливо постійно бути крутими…

Коли ми виходимо з класу, Пер киває мені, щоб я підійшов.

— Мені здається, ти таки вижив! — підморгує він мені.

О, так! Природний відбір! Я усміхаюся. Гадаю, Пер завжди все розумів.

— Наче вдалося… Більше-менше…

Пер хитає головою.

— Та ні, Антоне! Не більше-менше, а блискуче! Блискуче!

Він ляскає мене по плечі, як ото футболісти свого товариша по команді за блискуче забитий гол.

На цей рік зі школою покінчено.

Надворі почався дощ, але не біда. Посеред шкільного подвір’я стоїть Іне, чекає на мене. Ми йдемо до неї додому дивитися кіно. «Реальна любов». (Так, я знаю, не мій це фільм, але на