Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

коліно, здіймаючи луки. Причому цілили не в нього, а прямісінько в незахищений бік Четвертого мосту.

— Ні! — закричав Каладін, і хмаринка Буресвітла вирвалася в нього з рота. Він розвернувся й кинувся назад по кам’янистому плато в напрямку до своєї команди. Стріли полетіли в нього ззаду. Одна потрапила в квадратний щиток, що захищав спину, але відскочила осторонь. Інша вдарила в шолом. Хлопець перестрибнув розлом у кам’яній породі й помчав на максимальній швидкості, якої лише могло надати йому Буресвітло.

Паршенді обіч нього натягували тятиви. Їх було щонайменше п’ятдесят. Йому не встигнути. Він…

— Четвертий міст! — гукнув командир. — Бокове перенесення направо!

Вони не залучали цього маневру багато тижнів, але їхня підготовка проглядала вже в тому, як безсуперечно підкорилися наказу його люди, заваливши міст на правий бік, щойно лучники відпустили тятиви. Зграя стріл уп’ялася в настил, і деревина немов наїжачилась ними. Каладін полегшено зітхнув, підбігаючи до команди, яка дещо уповільнила темп, несучи міст боком.

— Каладіне! — гукнув Скеля, тицяючи пальцем.

Той обернувся. Позад нього, на Вежі, лучники готували масований залп.

Обслуга була в них як на долоні. Знялися стріли.

Він знову заволав, спрямовуючи кожну дещицю Буресвітла, що вилітало з цим криком, на щит — хоча й повітрю довкола нього теж перепало підзарядитися. Той зойк луною розлігся у вухах. Світло просто рвонуло з нього — так що аж одяг укрився памороззю й потріскував.

Стріли затьмарили небо. Щось улучило в нього — якийсь багаторазово повторений поштовх відкинув тіло назад, шпурнувши в мостонавідників.

Ребро настилу заскреготало об камінь і стало, обслуга спинилася.

Запала тиша.

Каладін закліпав очима, почуваючись цілковито виснаженим. Нило все тіло, руки поколювало, спину ломило. У зап’ясті відчувався гострий біль. Він застогнав, розплющуючи очі, і повалився, спіткнувшись, на руки Скелі, які підхопили його ззаду.

Глухий удар. То опустили моста. «Ідіоти! — подумав командир. — Прикривайтеся ним і відходьте…»

Обслуга скупчилась довкола нього, коли Каладін сповз додолу, приголомшений завеликою тратою Буресвітла. Він спантеличено глянув на те, що тримав перед собою, причепивши до скривавленої руки.

Щит був утиканий стрілами, багатьма дюжинами, причому деякі розкололи древка своїх попередниць. Кості, прив’язані спереду, роздробилися, а деревина перетворилась на тріски. Деякі стріли проткнули її наскрізь і повпиналися в руку. От звідки взявся біль.

Більше сотні стріл. Увесь залп. Навелися на один-єдиний щит.

— Заради променів Світлопокликача, — тихо мовив Дрегі. — Що… що це було?..

— Мов осяйний фонтан, — сказав Моаш, опускаючись навколішки поруч командира. — Мовби саме сонце вирвалося з тебе, Каладіне.

— Паршенді… — прохрипів хлопець і відпустив щита. Ремені порвалися, і коли він намагався підвестися, той просто розвалився, розпався на частини, і до ніг Каладіна посипалися дюжини зламаних стріл. Кілька з них так і стирчали з його руки, але він не зважав на біль, дивлячись по той бік прірви, на ворога.

Загони лучників на обох плато застигли в ошелешених позах. Ті, хто був у перших шеренгах, почали перегукуватись один з одним своєю мовою, якої Каладін не розумів. «Нешуа Кадаль!» А тоді підвелися.

І втекли.

— Що відбувається? — запитав командир.

— Не знаю, — відповів Тефт, голублячи власну поранену руку. — Але тебе треба доправити в безпечне місце. Бурекляте плече! Лопене!

Коротун узяв із собою Даббіда, і вони провели Каладіна в захищенішу ділянку плато, ближче до центру. Заціпенівши зсередини, їхній командир притримував уражену кінцівку, настільки знесилений, що заледве міг думати.

— Віра! — гукнув Моаш. — Ми й досі не виконали завдання!

Решта обслуги з похмурим виглядом побігла назад до настилу й завдала його собі на плечі. Там, на Вежі, Далінарове військо пробивало собі шлях через лави паршенді до можливого порятунку, яким мала стати мостонавідна команда. «Вони неминуче несуть жахливі втрати…» — подумав онімілий Каладін.

Він захитався й осів додолу. Тефт і Лопен затягли його в прикриту заглибину, де він приєднався до Даббіда й Шрамма. Пов’язка на нозі останнього почервоніла, просякнувши кров’ю, а ратище, що замінило йому милицю, лежало поруч. «Я ж, здається, казав йому… щоби не ступав на цю ногу…»

— Нам потрібні сфери, — сказав Тефт. — Шрамме?

— Він просив їх сьогодні вранці, — відказав худорлявий мостонавідник. — Я віддав йому всі, що мав. Гадаю, і більшість зробила те саме.

Тихо вилаявшись, Тефт повисмикував решту стріл з руки Каладіна, а тоді перев’язав її марлею.

— З ним усе буде гаразд? — запитав Шрамм.

— Не знаю, — відказав той. — Нічого не знаю. О, Келеку! Я ідіот. Каладіне, хлопчику, ти чуєш мене?

— Це… просто шок… — озвався командир.

— Ти якось дивно виглядаєш, харизматику, — промовив схвильований Лопен. — Побілів увесь.

— Хлопче, у тебе шкіра — як у мерця, — сказав Тефт. — Схоже, ти тоді чимось зашкодив собі. Не знаю… Я… — він знову вилаявся й ляснув рукою об камінь. — Треба було мені слухати. Ну й ідіот!

Командира поклали на бік, і Вежу тепер було ледве видно. Нові загони паршенді — вони не бачили, на що здатен Каладін — прямували до прірви, готуючи зброю. Його команда прибула на місце й опустила міст. Обслуга відстебнула щити й квапливо дістала списи з мішків із трофеями, прив’язаних до краю настилу. А тоді впорядковано розташувалася з боків і заходилася штовхати, щоби навести міст через розколину.

Новоприбулі паршенді не мали луків. Вони вишикувалися й чекали зі зброєю напоготові. Ворог не менш як утричі перевершував обслугу за чисельністю, а до нього ще й прибували підкріплення.

— Нам треба йти їм допомогти, — сказав Шрамм Лопенові з Тефтом.

Ті закивали, й уся трійця — двоє поранених та однорукий — підвелася. Каладін спробував зробити те саме, але повалився додолу — ноги не тримали його.

— Ти залишайся, хлопчику, — сказав усміхнений Тефт. — Ми цілком упораємося й самі.

Узявши кілька списів з арсеналу, який поклав у свої ноші Лопен, вони пошкутильгали зі схованки — на допомогу команді. Навіть Даббід приєднався до них. Він так і не заговорив після того, як його поранило під час тієї першої мостонавідної вилазки хтозна-коли.

Каладін підповз до краю заглибини й дивився їм услід. Сил опустилася на камінь поруч нього.

— От дýрні, буря на їхні голови, — пробурмотів Каладін. — Не треба було їм мене слухати. Але я пишаюся ними.

— Каладіне… — озвалася спрен.

— Ти можеш щось