Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Скоро я зовсім переберуся до тещі і, можливо, послухаюсь її геніальної поради — «візьмуся знову до навчання». Треба ще зачекати, поки фірма юридично й фактично перейде до зятя. Він сам нагадав мені й наполіг, щоб я пильно розглянув деякі пункти нашої угоди й «не покладався на людяність, бо в ділових стосунках це просто порожній звук». Це його нагадування майже гуманне, в усякому разі — сумлінне, а тому що я не довіряю сумлінним людям, які не мають свого стилю, то хочу уважно перевірити угоду. Старий Бехтольд уже звільнив свою кімнату, але там ще валяються зразки шкіри і стоїть його шевський верстат (він уже п'ять разів, перебираючись на іншу квартиру, забирав його з собою), хоча з того дня, коли я з його синами розіграв у кості, кому вступати до штурмовиків, він не полагодив жодного черевика. Кімнату обклеять новими шпалерами й розставлять там мої меблі. Для нашого спільного життя Анна Бехтольд уже виробила програму: «В самовільній відлучці — вчитись». Я пообіцяв їй нарешті, більш як через двадцять років, з'ясувати, що то за «рейнський гульден», про який так схвильовано говорила Гільдегард увечері напередодні своєї смерті, коли принесла маленьку Гільдегард до бабусі. Звичайно, до нас ходитимуть у гості родичі, ми не збираємося замуровуватись — адже нам, хоч би там що, треба купувати продукти. Приходитиме Йоганнес-«Скиглій» і «докучливі невістки», онуки, правнуки. Часом навідуватиметься мій зять і натякатиме хитрою усмішкою, що йому все-таки вдалось обшахрати мене, але сумління його чисте, бо він же мене попереджав. Навіть романтичні уявлення тещі про «студентську комірчину» я приймаю. Вона має досвід поводження з мешканцями мебльованих кімнат, і я, не маючи власних, засвою її уявлення ще з двадцятих років щодо «моди» — уявлення, які вона досі могла реалізувати, тільки надіваючи на мене капелюха. Вона навіть пообіцяла мені, що навчиться запарювати чай.

Чи я вже згадував, що вона, хоч її вважають письменною, писати майже не вміє, а тому обрала мене, щоб я записував її спогади — якомога чорнішим чорнилом на якомога білішому папері? Коли не згадував, то надолужу це тепер.

Мій зять просить мене, оскільки я однаково вже виказую родинні таємниці, дати трохи більше publicity[46], в крайньому разі негативної, про нього та його дружину. По відношенню до дочки я опинився в прикрому становищі: до кінця війни, коли їй було вже чотири роки, вона встигла пережити тисячі бомбардувань (теща відмовилася виїхати з Кельна: «адже тут загинуло двоє моїх дітей»), і я не можу сердитись на неї за певну жадобу життя, що знаходить вияв у гарячковому матеріалізмі. Навіть у найсимпатичніших її рисах — вона не балакуча і щедра — є щось гарячкове. Вона не дуже терпляча зі мною (після поранення я занадто-таки повільний: коли роздягаюсь, одягаюсь, їм; а напади моєї хвороби сповнюють її огидою, яку вона ледве приховує); але я ладен за кожне бомбардування пробачити їй десять прикростей, тому вона має в мене невичерпний кредит. Той неприємний факт, що вона схожа не на Гільдегард, а на мене (факт, що дратує її більше, ніж мене), ще збільшує той кредит. Вона й релігійна якось гарячково: ретельна, пильна в дотриманні правил, а маючи чоловіка іншого віровизнання, вона ще й розпалює в собі ревність, яка з часом пригасне, як дія усіх збудливих ліків. Зустрічаючись, ми обмінюємось усмішками, більше схожими на знизування плечима. Вона цілком підпала під вплив мого батька й тестя, вже завзято збирає «старовинні меблі», якими, коли я виберусь, хоче обставити мої кімнати. Поглядом дизайнера інтер'єрів вона вже викидає мої меблі, а свої розставляє, вимірює відстані, міркує, які кольори будуть ефектніші, і мене не здивувало б і не образило, якби я, несподівано прийшовши додому, застав її з метром у руках. Такого не може статися, бо я зі своєю калічною ногою та ходою «боком» дуже повільно піднімаюся сходами й гучно тупаю, тим самим завчасно попереджаю про свій прихід. У зв'язку зі своєю технікою піднімання сходами я вже кілька разів почув слово «слимак». Але мене ще ніхто не примушував повзти «слимаком», як колись у казармі, та й про те, щоб «зробити з мене людину» або щоб я виносив нечистоти, мови не було. Інколи мене називають «ідеалістом», бо я не вимагаю компенсації за збитки під час війни. Я скромнішої думки про себе: мої мотиви цілком реалістичні й пов'язані з моєю манією до чистоти. Навіть мої кількісно і якісно рівноцінні, вимушені спостереження над кумедністю поведінки чоловіків під час війни я сприймаю як не зовсім порядне збочення. Співчувати цій кумедності я ще здатен, поважати її — ні. Я не зневірюсь, я почну вчитись, хоча це, цілком можливо — і не тільки в мене,— теж форма вияву зневіри.

...Хто шукає мене, той знайде: там, де можна, не скручуючи собі в'язів, дивитись на браму Северина.

Паплюжений як єврей, цілований як німець, охрещений як християнин.

1. Відверте признання. Мені так і не пощастило відтворити виразу обличчя обох Бехтольдів тоді, коли я виграв у них у кості: суміш поваги й подиву з істеричною злістю та розчаруванням; і коли я потім запропонував їм, що як зять візьму на себе роль сина і вступлю