Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

б любити. Який сенс битися й перемагати, коли між ворогом і союзником немає різниці? Що таке перемога? Марнота марнот. В ім’я чого полягли Каладінові друзі й соратники? …Увесь світ був прищем, огидно зеленим та загноєним.

Заціпенівши, командир разом з іншими дістався до прірви, хоча вони й прибули запізно, щоб допомогти з переправою. Люди, яких він послав уперед, були на місці. Тефт хмурився, а Шрамм спирався на ратище — щадив поранену ногу. Неподалік лежала купка мертвих списників. Садеасові солдати по змозі забирали поранених із собою, але дехто помирав у процесі транспортування. От вони й їх полишили тут: головнокомандувач, вочевидь, поспішав ушитися з місця злочину.

Загиблих поки´дали разом зі спорядженням. Там, мабуть, Шрамм і роздобув свою «милицю». Пізніше якійсь нещасній мостонавідній команді знову доведеться плентатися аж сюди, щоб обнишпорити їхні трупи — ну й Далінарових полеглих.

Вони опустили міст, і командир витер чоло.

— Переправу не наводити, — звелів він своїм людям. — Почекаємо, доки переберуться останні з солдатів, а тоді перенесемо його по одному з інших настилів.

Матал зиркнув на Каладіна з командою, але наказу «Штовхай!» не віддав: збагнув, що доки ті встановлять моста на місце, їм залишиться тільки втягти його за собою.

— Ну й видовище, га? — сказав Моаш, підступаючи до нього й озираючись.

Каладін обернувся. Позаду них здіймалася нахилена до них Вежа. Армія Холіна виглядала синім кружальцем, яке затисли посеред схилу після спроби прорватися вниз і перехопити Садеаса ще до відходу. Через свою мармурову шкіру паршенді здавалися чорним роєм із червоними цятками. Вони насідали на кружечок алеті, стискаючи його.

— Яке стидобисько! — озвався Дрегі з боку їхнього настилу, присівши на край. — Мене аж нудить.

Інші мостонавідники закивали, і командир здивувався, помітивши на їхніх обличчях занепокоєння. Скеля й Тефт приєдналися до них із Моашем — кожен екіпірований в обладунок з панцирів паршенді. Каладін радів, що Шена залишили в таборі. Бо від усього побаченого той просто заціпенів би.

Тефт притримував поранену руку, взяту на перев’язь. А рогоїд здійняв долоню, затуливши очі від сонця, і, дивлячись на схід, похитав головою.

— Це ганьба. Ганьба Садеасу. І нам ганьба.

— Четвертий міст! — гукнув Матал. — Ворушіться!

Той махав їм рукою, щоби перетинали настил Шостого мосту й залишили плато. Та раптом у Каладіна з’явилась ідея. Цілком фантастична, вона скелебрунькою розцвіла в його голові.

— Ми доженемо вас, скориставшись власним настилом, Матале! — гукнув Каладін. — Ми лише щойно добулися до прірви! Нам би хоч кілька хвилин посидіти.

— Переправляйтеся зараз! — гарикнув той.

— Так ми лише більше відстанемо! — відповів Каладін. — Ви хочете пояснювати Садеасу, чому вся армія повинна чекати на одну нещасну мостонавідну команду? У нас є по чому перейти. Дайте обслузі відпочити. Ми наздоженемо вас пізніше.

— А якщо ті дикуни кинуться вам навздогін? — запитав капітан.

Каладін лише стенув плечима.

Матал закліпав очима, а потому, здається, і сам зрозумів, як же сильно бажав їм цього.

— Роби, як знаєш, — крикнув він, і хутко майнув настилом Шостого мосту, бо решта команд уже втягували свої на той бік.

За кілька секунд Каладінові люди залишилися самі біля прірви, а військо відступило на захід.

Командир широко всміхнувся:

— Повірити не можу, що після стількох хвилювань… Хлопці, ми вільні!

Решта спантеличено обернулись до нього.

— Ми незабаром рушимо вслід, — гарячково пояснював Каладін, — і Матал гадатиме, що ми наздоганяємо їх. Та ми будемо все далі й далі відставати, аж доки не зникнемо з очей. А тоді повернемо на північ і скористаємося настилом, щоб перетнути Рівнини. Утечемо в тому напрямку, а всі інші вважатимуть, ніби нас упіймали й винищили паршенді!

Решта команди витріщилася на нього.

— А ресурси? — прийшов до тями Тефт.

— У нас є сфери, — сказав Каладін, витягуючи капшука. — Цілий статок, просто в мене в кишені. Ми можемо забрати обладунки та зброю в тих он покійників і скористатися ними для захисту від бандитів. Нам доведеться несолодко, але вслід не буде погоні!

Обслуга потроху захвилювалася. Але щось змусило командира зам’ятися. «А як же поранені мостонавідники в казармі?»

— Та мені доведеться залишитись, — сказав Каладін.

— Що? — не схотів і слухати Моаш.

— Хтось повинен, — пояснив командир. — Заради наших поранених у таборі. Ми не можемо їх покинути. А якщо я залишуся, то зможу підтвердити цю версію. Завдайте мені ушкоджень і зоставте на одному з плато. Садеас неодмінно вишле сюди мародерів. І я скажу, що мою команду вислідили, щоб помститися за опоганені трупи паршенді, а міст викинули в провалля. Мені повірять — усі бачили, як паршенді ненавидять нас.

Обслуга була вся як один на ногах, обмінюючись поглядами. Зніяковілими поглядами.

— Ми без тебе не підемо, — нарешті сказав Сиґзіл. Багато хто з решти кивнув.

— Я вирушу вслід за вами, — вмовляв командир. — Нам не можна кинути поранених.

— Каладіне, хлопчику… — почав був Тефт.

— Про мене можна поговорити й пізніше, — перебив його той. — Може, я й вирушу з вами, а тоді пізніше проберуся в табір, щоби визволити поранених. А поки що йдіть огляньте ті трупи.

Мостонавідники вагалася.

— Хлопці, це наказ!

Ті зрушили з місця й без подальших нарікань кинулися обкрадати тіла, непотрібні Садеасу. Командир залишився біля настилу сам.

Його все ще гриз неспокій. І річ була не тільки в поранених у таборі. А в чому ж тоді? Їм випала фантастична можливість. Така, за яку він, напевно, убив би впродовж усіх років, проведених у рабстві. Шанс зникнути, вважатися мертвими. Мостонавідникам не доведеться битися. Вони вільні. Тоді чому ж так кепсько на душі?

Каладін обернувся, щоб наглянути за своїми людьми, і приголомшено помітив, що біля нього хтось стоїть. Дівчина з напівпрозорого білого світла.

То була Сил, якою він ще ніколи її не бачив — у нормальний людський зріст заввишки, руки складені перед собою, а волосся й сукня майорять на вітрі, звіюючись набік. Каладін і гадки не мав, що вона може робитися настільки великою. Вона дивилася на схід. На її обличчі проступав жах, а в широко розплющених очах — скорбота. Таке лице буває в дитини, яка стає свідком жорстокого вбивства, що краде її чистоту.

Каладін повільно розвернувся й глянув у той бік, куди дивилася вона. На Вежу.

На приречену армію