Джордж Мартін - Буря Мечів

Тиріон чув легенький свист, з яким дихання вихоплювалося крізь шрам у нього на носі. Джеймі не міг звести на нього очей. «Тиша». Тиріон спробував пригадати, якою вона була. Дівчинкою, зовсім дівчинкою, не старшою за Сансу.

— Моєю дружиною вона була,— прохрипів він.— Вона зі мною одружилася.

— З твоїм золотом, сказав батько. Вона була низького роду, а ти — Ланістер з Кичери Кастерлі. Їй потрібне було тільки золото, цим вона не відрізнялася від повії, отож... отож то була не зовсім брехня, і... він сказав, тебе слід добре провчити. Сказав, що ти дечого навчишся і згодом ще мені дякуватимеш...

— Дякуватиму? — Тиріон мало не задихнувся.— Він віддав її гвардійцям. Цілій касарні гвардійців. І змусив мене... дивитися.

«І не тільки дивитися. Я теж її потім відпорав... власну дружину...»

— Я ж не знав, що він так вчинить. Ти мусиш мені вірити!

— Мушу? — рикнув Тиріон. Як мені взагалі бодай у чомусь тобі вірити? Вона була мені дружиною!

— Тиріоне, це...

Тиріон вдарив його. Це був радше ляпас навідліг, та він уклав у цей ляпас усю свою силу, весь свій страх, всю свою лють, весь свій біль. Джеймі, втративши від удару рівновагу, присів. Не втримався на ногах і гепнувся навзнак на підлогу.

— Я... думаю, я на це заслужив.

— О ні, ти заслужив на більше, Джеймі. Ви з моєю любою сестричкою й ласкавим батечком... так-так, ви просто не уявляєте, на що ви заслужили. І ви це отримаєте, присягаюся. Ланістер завжди сплачує борги,— Тиріон подибав геть, у поспіху мало не перечепившися знову через тюремника. Але не встиг він пройти й дюжини ярдів, як наштовхнувся на ґрати, які перегородили коридор. «О боги!» Він ледве стримався, щоб не заверещати.

Ззаду підійшов Джеймі.

— У мене ключі.

— То скористайся ними,— відступив Тиріон убік.

Джеймі відімкнув ґрати, штовхнув їх і ступив уперед. Озирнувся через плече.

— Ти йдеш?

— Не з тобою,— Тиріон пройшов ґрати.— Дай мені ключі та йди собі. Я сам розшукаю Вейриса,— схиливши голову набік, він роздивлявся брата своїми різнобарвними очима.— Джеймі, а ти зможеш битися лівою рукою?

— Гірше за тебе,— гірко сказав Джеймі.

— Добре. Тоді, якщо ми зустрінемося знову, ми будемо в рівному становищі. Каліка і карлик.

Джеймі вручив йому кільце з ключами.

— Я сказав тобі правду. Ти маєш відповісти мені тим самим. Це ти зробив? Це ти його вбив?

Це питання було мов іще один ніж, який застромили йому в живіт.

— А ти впевнений, що хочеш знати? — поцікавився Тиріон.— З Джеймі вийшов би гірший король, ніж навіть був з Ейриса. Це він украв у свого батька кинджал і дав його якомусь найманцю, щоб той перерізав горло Брандону Старку,— ти знав про це?

— Я... я здогадувався.

— Що ж, яке коріння, таке й насіння. Джоф і мене б убив, коли прийшов би до влади. За той тільки злочин, що я малий і бридкий, а цієї моєї провини не заперечиш.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Ти, жалюгідний дурний сліпий каліка! Чи мені тобі розжувати все? Гаразд. Серсі — брехлива шльондра, яка злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися. А я — чудовисько, як усі й кажуть. Так, це я вбив твого лихого сина,— він силувано посміхнувся. Мабуть, жахливе це було видовище тут, у підсвіченій смолоскипом темряві.

Джеймі без слова розвернувся й пішов геть.

Тиріон провів поглядом брата, який віддалявся широким кроком, і щось у ньому хотіло погукати його, зізнатися, що це все неправда, попросити пробачення. Але тут йому згадалася Тиша, і він змовчав. Він слухав віддалені кроки, заки ті не стихли, а тоді пошкандибав на пошуки Вейриса.

Євнух зачаївся у темряві гвинтових сходів, вдягнений у побиту міллю коричневу рясу з каптуром, який приховував блідість його обличчя.

— Ви забарилися, я вже боявся — щось пішло не так,— сказав він, побачивши Тиріона.

— О ні,— ядучим голосом запевнив його Тиріон.— Що може піти не так? — він захилив голову, роздивляючися сходи.— Я посилав по вас під час суду.

— Я не зміг прийти. Королева пильнувала мене день і ніч. Я не наважився вам допомогти.

— А зараз допомагаєте.

— Я? Ах,— хихикнув Вейрис. Це хихотіння здавалося геть не до місця серед цього холодного каміння й лункої темряви.— Ваш брат уміє бути переконливий.

— Вейрисе, ви холодний і слизький, як слимак, вам не казали? Ви зробили все, щоб мене вбити. Либонь, мені слід відплатити вам тим самим.

— Вірного пса тільки б’ють,— зітхнув євнух,— і скільки павук не наплете павутиння, його ніхто не любить. Та якщо ви уб’єте мене зараз, мілорде, я за вас боюся. Ви ж можете так і не вийти на денне світло,— його темні й вологі очі зблиснули в мінливому сяйві смолоскипа.— В цих тунелях повно пасток, можна і втрапити, якщо не стерегтися.

— Не стерегтися? — пирхнув Тиріон.— Та я стережуся як ніхто, і це ви допомогли мене таким зробити,— він потер носа.— То скажіть мені, чародію, де моя невинна та цнотлива дружинонька?

— З сумом мушу констатувати, що на Королівському Причалі я не знайшов її і сліду. Так само як і сера Донтоса Голарда, який взагалі-то мав би вже десь об’явитися, п’яний як чіп. Тої ночі, коли вона зникла, їх бачили разом на гвинтових сходах. А потому — нічого. Тої ночі був страшний гармидер. Мої пташечки мовчать,— сказав Вейрис і, легенько смикнувши карлика за рукав, потягнув його на сходи.— Мілорде, нам час іти. Вам униз.

«Оце вже точно правда». Тиріон почав спускатися за євнухом, шаркаючи закаблуками по шорсткому камінню. На сходах було страшенно зимно — від цього вологого, пронизливого холоду Тиріон одразу затремтів.

— Яка це частина підземелля? — запитав він.

— Мейгор Лютий звелів збудувати чотири рівні підземель у себе в замку,— відповів Вейрис.— На верхньому рівні містяться великі камери для звичайних злочинців, яких можна тримати разом. Там високо в стінах є вузенькі віконця. На другому рівні розташовані менші камери, де тримають високородних бранців. Вікон там немає, але смолоскипи на стінах кидають світло крізь ґрати. На третьому поверсі камери ще менші, а двері дерев’яні. Люди їх кличуть чорними камерами. Тут тримали вас, а перед вами —