Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

о дванадцятій починало смоктати під ребрами. Голод допікав десь до першої, а потім я зненацька забував навіть про те, що голод уже й минувся. Ліхтарі спускаються вділ а десь перегодом чую і машина туди ж. Бильце крісла пласке прохолодне гладеньке під моїм лобом формує крісло і яблуня схиляється мені на волосся понад Едемом носу видно вбрання Тебе лихоманить я відчув це вчора мов піч пашиш.

Не чіпай мене.

Кедді як ти можеш вийти заміж коли ти хвора. За того мерзотника.

Я маю вийти хоч за когось. А тоді мені сказали що кістку доведеться знову ламати

Нарешті зникла та труба з димом. Дорога йде попід муром. Дерева, скроплені сонцем, перехиляються через нього. Камінь кладки прохолодний. Якби податися попід муром, то відчув би його прохолоду. Але цей край злиденніший за наш. Там прогулятися — це щось, подія. Мов поринаєш у якусь яро-тиху родючість, що навіть голод погамовує, мов хліб. Суцільним щедрим потоком обтікає тебе, не скупиться, не труситься над кожнісіньким нікчемним камінчиком. А тут деревам відміряно зелені начебто саме стільки, щоб якось та вистачило для прогулянок, і навіть блакит удалині — не буйний, не наша фантастична синява. сказали мені що кістку доведеться ламати заново і всередині в мені щось Ох Ох Ох і потом облило. Та знаю я вже що таке зламана нога і нічого тут страшного Просто доведеться посидіти вдома трохи довше ото й усе А воно щелепи мені зводить і губи крізь піт вимовляють Стривайте Стривайте хоч хвилинку крізь піт Ох Ох Ох зціпивши зуби А батько Клятий огир! Клятий огир! Стривайте я ж сам винен Щоранку він із кошиком іде до кухні торохкаючи дрюком по штахетинах паркану й щоранку я дибаю до вікна дарма що нога в гіпсі й підстерігаю його з вуглиною в руці А Ділсі Ти заженеш себе Видно геть утратив свій розум бо ще й чотирьох днів немає як зламав. Зачекайте я за хвилинку звикну одну лиш хвилиночку постривайте я за

Тут навіть звуки глухіші, мов пропадають у цьому повітрі, яке ніби аж виснажилося, стільки літ переносячи звуки-гуки. Собачий брех чути далі, ніж потяг, — у пітьмі, принаймні. А ще декотрі людські голоси. Чорнюків. От Луїс Гетчер ніколи не сурмив у свій ріг, дарма що вічно носився з ним і з тим старим ліхтарем. А я питаю його:

— Луїсе, ти коли востаннє чистив свого ліхтаря?

— Та не так уже й давно. Ото коли у північан усе там повінню змило, так того дня й почистив. Сидимо ми зі старою вечірком біля вогнища, а вона й каже: «Луїсе, а що, як і до нас ота повінь добереться?» А я їй: «А й справді! Либонь, вичищу я цього ліхтаря». І того самого вечора взяв та й почистив.

— Та воно ж, повінь ота, була геть далеко — аж у Пенсильванії, — кажу я. — До нас сюди, так далеко, їй ніяк не добутись.

— А, це так по-вашому, — каже мені Луїс. — А по-нашому, вода — вона і в Джеферсоні мокра, підійматись і заливати може не гірше, ніж у тій Пенсиль-ванні. Оце такі, що подейкують: а до нас воно не дійде! — от вони, гля’, так і попливуть не сьогодні-завтра на гребені даху.

— То ви з Мартою і в хаті не зосталися ночувати?

— Звісно, що не зостались. Вичистив я ліхтаря, а потім ми з нею до самого ранку й просиділи на пагорбі за цвинтарем. А знали б місцину, де вище, то й туди вилізли б.

— І відтоді ти так жодного разу й не чистив ліхтаря?

— А навіщо його начищати без потреби?

— Значить, до наступної повені?

— Що ж, цим разом він нас порятував.

— Та що ви, дядечку Луїсе, — я йому. — Киньте жарти.

— Які там жарти, сер! Ви собі чиніть по-своєму, а я вже чинитиму, як сам знаю. Якщо для того, щоб порятуватися від великої води, треба тільки ліхтаря почистити, то вже ж не стану я ледаря клеїти.

— А дядечко Луїс не піде із засвіченим ліхтарем опосума ловити — його треба тільки потемки брати, — докинув і свої п’ять копійок Верш.

— Та я, хлопче, полював посумів у цім краю ще тоді, коли твоєму таткові його матуся гнид вимивала з голівки, — каже Луїс. — І вполюю, було, й додому несу.

— Так, сер, — каже Верш. — Навряд чи знайдеться хто такий у цій околиці, який би за своє життя добув більше за дядечка Луїса тих посумів.

— Ото ж бо й воно, — каже Луїс. — А світла моїм посумам вистачає. Вони на мене не нарікають. А зараз кінчаймо балачку. Чуєте? Вчули! Го-го-го! Веселіш, собачки!

І ми сидимо серед сухого листу, що ледь шарудить від причаєних видихів та вдихів нашого чекання та від непоквапного дихання землі в безвітряній жовтневій ночі. В крихкій свіжості повітря — сморід ліхтаря, собачий гавкіт і Луїсів голос, що завмирає вдалині. Ніколи він не напружував того свого голосу, але тихого вечора, бувало, той голос долинав аж до нас на веранду. Коли дядечко Луїс скликав собак, голос його лунав суремно, мов ріг, якого він завжди носив через плече, ба навіть чистіш, м’якше рога, от ніби голос цей був частиною пітьми й тиші, виникав, розкручувався з них, а тоді й знову стихав, скручувався в пітьму. ОгогоОоо… ОгогоОоооо… ОгогоОоооооооооооо… Мушу вийти хоч за когось

Скільки ж їх у тебе було Кедді

Не знаю багато то ти подбаєш про Бенджі й тата

І ти не знаєш від кого воно чи ж він знає

Не торкайся мене то ти подбаєш про Бенджі й тата

Ще й не підійшов до моста, а воду вже відчув. Міст із сірого каменю, замшілого, поплямованого цвіллю від забарного розповзання сирості. В тіні під ним вода тихо й чисто жебонить, булькоче, обтікаючи камінь гаснучими вікнинами закрученого неба. Кедді тільки не за цього

Мені треба хоч за кого Верш розповідав, як один чоловік себе скалічив. Пішов у ліс, присів у канаві й одчикрижив хазяйство бритвою. Зламаною бритвою одтяв та й, тим самим махом, закинув кривавий жмут через плече. Але ж усе це не те. Мало позбутися тих справ. Треба, щоб і від роду їх не мати. Отоді я сказав би: «А, ви про те. Ну, то китайська грамота для мене. А китайської я не знаю». Батько мені: «Ти тому так, бо ти незайманець. Збагни: жінкам незайманість чужа взагалі.