Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

вони не просили за це грошей. Усередині, за воротами, місто лишалося таким же галасливим і смердючим, повним парасольок та кіз, і маленькі святилища на розі вулиць було обкладено пожертвами. Єдина відмінність була в тому, що воно здавалося не таким спекотним, як минулого разу, хоча й досі надто спекотним для того, хто щойно прибув із англійського літа. Але, як не дивно, Крістоферові було тут незатишно. Він не боявся людей, які кидають списи. Та після тихої стриманості й темного одягу в Замку це місто змушувало бриніти кожен його нерв. Йому розболілася голова задовго до того, як він дістався Храму Ашет. Це викликало в нього потребу трохи відпочити в купі старої капусти у провулку, поки він збирав у кулак всю свою волю, щоб прокласти шлях крізь стіну й дикий виноград. Коти вигрівалися собі на осонні. Жоден не підвівся. 

Богиня чекала в кімнаті набагато віддаленішій, ніж зазвичай. Вона сиділа на великій білій подушці, яка, ймовірно, була ліжком, підпершись великою кількістю білих подушок, вкрита покривалом попри спеку. Вона теж виросла, хоч не так сильно, як Крістофер. Але він подумав, що в неї хворий вигляд. Вона лежала там, втупившись у нікуди, і її обличчя було зовсім не таке кругле, як він пам’ятав, і набагато блідіше. 

— О, дякую, — сказала вона так, ніби думала про щось інше, коли Крістофер вивалив пакунок на її покривало. — Але я не маю нічого на обмін. 

— Це й досі оплата за Трогмортена, — сказав Крістофер. 

— Він був такий цінний? — байдуже спитала Богиня. Мляво й повільно вона почала розв’язувати замовляння із книг. Крістофер був зацікавлений тим, що вона мала не більше клопоту з роздиранням закляття, ніж він. Бути Живою Ашет, очевидно, означало володіти сильною магією. 

— Це наче добрі книги, — ввічливо сказала Богиня, — Я прочитаю їх, коли зможу зосередитися. 

— Ти занедужала, чи не так? — запитав Крістофер. — Що з тобою? 

— Незаразне, — слабко сказала Богиня. — Це все Свято. Воно було три дні тому. Ти ж знаєш, що є один день на рік, коли я виходжу звідси, чи не так? Після місяців і місяців тиші й темряви тут, у Храмі, я раптом опиняюся на сонці, їду в колісниці, вбрана у велетенські важкі шати й обвішана прикрасами, з розмальованим обличчям. Усі кричать. І всі вони стрибають на колісницю і намагаються доторкнутися до мене — ти знаєш, «на щастя», і так, ніби я зовсім не людина, — сльози почали поволі котитися її обличчям. — Не думаю, щоб вони помітили, що я жива. Це тривало весь день — крики, сонце і руки, які товкли мене, поки я вся вкрилася синцями, — сльози заструменіли швидше. — Це було весело, коли я була малою, — сказала вона, — але зараз це занадто. 

Біла кицька Богині галопом влетіла у кімнату і власницьки стрибнула їй на коліна. Богиня слабко її погладила. «Точнісінько, як Трогмортен, який сидить у мене на ліжку», — подумав Крістофер. Храмові коти знали, коли їхні люди засмучені. Він подумав, що трохи міг зрозуміти, як Свято вплинуло на Богиню, після власних нещодавніх переживань у місті. 

— Думаю, це тому, що я весь рік була тут, а зараз раптом вийшла надвір, — пояснила Богиня, нагладжуючи Беті. 

Крістофер мав намір запитати її, чи це прокляття Ашет продовжує вбивати його весь час, але він бачив, що момент непідходящий. Богиня потребувала, щоб її відволікли від Ашет. Він сів на плитки біля її подушок. 

— Це було так розумно з твого боку помітити, що я не втну магію через срібло, — сказав Крістофер. — Я і сам не знав, аж поки Татко привів мене до Доктора Поусона. 

І він розповів їй про замовляння левітації. 

Богиня усміхнулася. Коли він розповів їй про стару пані Поусон і її нічний горщик, вона повернула обличчя до нього і майже розсміялася. Їй від цього так очевидно полегшало, що він розповів їй про Замок і Ґабріеля де Вітта, і навіть це примудрився зробити смішним. Потім він розповів їй про те, як продовжував бачити лев’ячу лапу, і вона аж зайшлася від реготу. 

— Який же ти дурненький! — пирхала вона. — Коли тут трапляються речі, які я не можу зробити для Матінки Праудфут, я просто прикидаюся, що можу. Просто скажи, що ти можеш бачити руку. Він повірить тобі. 

— Ніколи про це не думав, — зізнався Крістофер. 

— Ні, ти ж надто чесний, — сказала вона і впритул глянула на Крістофера. — Срібло змушує тебе казати правду, — сказала вона. — Дар Ашет каже мені про це. Тож ти призвичаївся ніколи не брехати, — згадка про Ашет витверезила її. — Дякую, що розповів мені про себе, — серйозно сказала вона. — Думаю, ти маєш паскудне життя, навіть гірше за моє! 

Несподівано вона знову заплакала: 

— Ми обоє потрібні людям лише задля користі, яку ми їм приносимо! Ти через твої дев’ять життів, а я через мої божественні властивості. Ми обоє упіймані й замкнені в пастці життя, визначеного за нас наперед кимось іншим — як довгий-довгий тунель без жодного виходу! 

Крістофера трохи ошелешив такий виклад, хоча, справді більшість часу його гнів через те, що його присилувано бути наступним Крестомансі, змушував його почуватися в пастці. Але він знав, що Богиня говорить переважно про себе. 

— Ти припиниш бути Живою Ашет, коли виростеш, — підкреслив він. 

— О, як я хочу, щоб це припинилося! — розридалася Богиня. — Я так хочу припинити бути нею вже! Я хочу ходити до школи, як Міллі, як у цих книжках про Міллі. Я хочу робити домашку, і напихатися пудингом, і вчити французьку, і грати в хокей, і виконувати прописи… 

— Прописи виконувати ти не хочеш, — сказав Крістофер, трохи стривожений тим, як пристрасно вона говорить. — Чесно, не хочеш. 

— Ще й як хочу! — вигукнула Богиня. — Я хочу грубіянити старості школи, і списувати контрольні з географії, і ябедничати на своїх друзів! Я хочу бути поганою так само, як і хорошою! Я хочу піти до школи і бути поганою, чуєш ти! 

На той час вона стояла навколішки на подушці, сльози текли по її обличчю на біле кицьчине хутро, — вона зчинила більше галасу, ніж Крістофер, коли тікав із Храму з Трогмортеном у кошику. Тож не дивно, що хтось у сандалях біг аж спотикався крізь задню кімнату, задихано гукаючи: 

— Богине, серденько! Богине! Що сталося, лапочко? 

Крістофер крутнувся довкола і пірнув у найближчу стіну, навіть не підвівшись на ноги. Він опинився в жаркому дворі, повному котів, лежачи обличчям донизу. Там він звівся і щосили рвонув до зовнішньої стіни. Після цього він біг не спиняючись, поки досягнув воріт міста. «Дівчата!» — подумав він. Вони справді були Цілковитою Загадкою. Уявіть лишень, хоче виконувати прописи! 

Та щойно Крістофер дістався долини й проліз крізь Проміжок, він зрозумів, що ретельно обмірковує дещо зі сказаного Богинею. Його життя справді здавалося довгим тунелем, підготованим для нього кимось іншим. Він знав, чому так ненавидить усіх у Замку: адже для них він був тільки Річчю — корисною Річчю з дев’ятьма життями, із якої одного дня вийде виплавити нового Крестомансі. Він подумав, що варто сказати про це Такрою. Він зрозуміє. Завтра четвер, і він зможе побачити Такроя. Він подумав, що ніколи ще не чекав четверга сильніше. 

І тепер