Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

змій піднявся в повітря, й пані Джо побігла за ним – до задоволення дітей, які милувалися цим видовищем.

Через деякий час всіх зміїв запустили. Погойдуючись на вітрі, що завжди дме над пагорбом, вони, як птахи, злетіли в небо. О, як було весело, як всі бігали й кричали! Змії підіймалися високо, і тоді всі милувалися їх польотом у повітрі, а потім тягнули вниз, і вони натягували мотузки, наче живі істоти, які прагнуть вирватися на свободу.

Нен просто збожеволіла від захвату. Для Дейзі нова гра видалася такою самою цікавою, як і в ляльки, а Джозі так захоплювалася своїм змієм, що не давала йому високо підійматися й майже весь час тримала його на колінах, милуючись на картинки пензля пана Томаса Бенга, що прикрашали його.

Пані Джо теж була дуже задоволена своїм змієм, який робив всілякі штуки, ніби знаючи, кому належить: то він несподівано спускався, похитуючись, на голову пані Джо, то чіплявся за дерева, раз мало не впав у річку, а насамкінець піднявся так високо, що його ледве можна було розгледіти.

Нарешті всі втомилися й присіли відпочити. Тільки пан Баер, посадивши на плече Тедді, пішов поглянути на корів.

– Чи було вам коли-небудь так весело, як сьогодні? – запитав Нет пані Баер.

– Ні, відтоді, як багато років тому я запускала змія, – переводячи подих, відповіла вона.

– Мені хотілося б знати вас ще дівчинкою, – вів далі Нет. – Ви, мабуть, були дуже веселою.

– Я була страшною пустункою! Хоч і з жалем, але мушу зізнатися в цьому.

– А я люблю пустунок, – завважив Томмі, глянувши на Нен, яка, на знак подяки за цей комплімент, зробила йому жахливу гримасу.

– Чому ж я не пам’ятаю тебе, тітонько? – запитав Демі. – Або я був в той час ще дуже маленьким?

– Так, мій милий, дуже маленьким.

– Розкажіть нам, як ви пускали змія останнього разу, – попросив Нет, бо пані Джо засміялася, згадуючи про це, і він подумав, що з нею, мабуть, сталося тоді щось дуже веселе.

– Я в той час була вже великою п’ятнадцятирічною дівчинкою, – почала розповідати пані Баер, – і мені не хотілося, щоб хто-небудь застав мене за такою забавою. Тому ми з дядьком Тедді таємно зробили двох зміїв і втекли до річки їх пускати. Нам було дуже весело, а коли ми втомилися від біганини й сіли, ось як тепер, відпочивати, то почули голоси молодих людей, дівчат і чоловіків, які поверталися з пікніка. Тедді це анітрохи не збентежило, хоч він теж був уже надто дорослим, щоб запускати змія. А я дуже розхвилювалася, бо знала, що наді мною сміятимуться: мої витівки бавили сусідів так само, як витівки Нен сьогодні бавлять нас.

«Що мені робити?» – шепнула я Тедді, коли голоси стали наближатися.

«А ось що», – відповів він і, вийнявши складаний ножик, обрізав мотузки. Змії полетіли, а коли компанія, що поверталася з пікніка, підійшла до нас, ми вже спокійнісінько рвали квіти. Ніхто не дізнався, чим ми там займалися, а ми потім довго сміялися над вигадкою Тедді.

– А змії так і пропали, тітонько? – запитала Дейзі.

– Так, але це мене не дуже засмутило. Я тоді вирішила, що більше не пускатиму їх, поки не стану старенькою. І, як бачите, я дочекалася, – сказала пані Джо й підвелася, збираючись йти.

– Хіба вже час додому? – засмутилися хлопчики.

– Мені, в усякому разі, пора, а то ви залишитеся без вечері, – відповіла пані Джо. – А такий сюрприз вам, напевно, не сподобається.

– Чи весело вам було з нами? – люб’язно запитав Томмі своїх гостей.

– Авжеж! – в один голос відповіли всі.

– А знаєте, чому? – додала пані Джо. – Бо ваші гості поводилися добре й нікого не ображали. Розумієте, що я хочу сказати?

– Так, мем, – зніяковіло перезирнувшись, відповіли хлопчики й пішли додому, згадуючи про бал, на якому самі вони поводилися далеко не бездоганно.

X. Знову вдома

Прийшов липень, почався сінокіс. Діти старанно доглядали за своїми садками й весело проводили погожі літні дні. Двері будинку були відчинені навстіж з ранку до ночі. Хлопчики тільки навчалися в приміщенні, а весь інший час проводили поза його межами. Уроків було мало, а часто й зовсім не було. Баери дбали про їхній фізичний розвиток, вважаючи, що літом, яке таке коротке, їм найкраще проводити час на свіжому повітрі.

Якими ж рум’яними й засмаглими стали хлопчики! А який апетит у них був, як зміцніли їхні руки й ноги, як повиростали вони зі своїх курток і штанів! Як весело сміялися, бігали й пустували в будинку й на току, які пригоди траплялися з ними під час подорожей до навколишніх пагорбів та улоговин! І як раділи Баери, бачачи своїх вихованців здоровими і тілом, і духом, – просто неможливо описати.

Одного вечора, коли старші хлопчики ще купалися в ставку, пані Баер роздягала Тедді у своїй вітальні.

– О, мій Денні! – раптом вигукнув малюк, показуючи на освітлене місячним світлом вікно.

– Його там немає, дитинко, це місяць, – сказала пані Баер.

– Ні-ні, там мій Денні, він дивився у вікно. Тедді бачив його, – наполягав схвильований хлопчик.

«А може, Ден і справді тут», – подумала пані Баер і, підбігши до вікна, покликала його, але нікого ніде не було видно. Схопивши на руки Тедді, який залишився в одній сорочечці, пані Баер вибігла з будинку й попросила хлопчика, щоб він покликав свого друга. Вона подумала, що голос Тедді подіє на Дена сильніше, ніж її. Але ніхто не відповів на заклик, і вони, обманувшись у своїх очікуваннях, повернулися до кімнати.

Через кілька хвилин Тедді заснув, усі діти незабаром теж вляглися, будинок затих, і в м’якій тиші літньої ночі чути було тільки скрекіт коників. Пані Баер сиділа за шиттям – в її робочому кошику постійно лежала купа дірявих шкарпеток – і думала про Дені. Вона вирішила, що Тедді помилився, й не розповіла чоловікові про його фантазії. У пана Баера було мало вільного часу особисто для себе, тільки година або дві – після того як засинали хлопчики. Тепер він писав листи, й Джо не хотілося заважати чоловікові.

Вже пробило одинадцяту годину, коли пані Баер встала, щоб замкнути вхідні двері. Вийшовши на ґанок, вона на хвилину зупинилася й подивилася на залиту місячним світлом улоговину з розкиданими по ній копицями. Раптом щось забіліло під однією з них. Вирішивши, що це капелюх Нен, який вона постійно забувала в найнеймовірніших місцях, пані Баер попрямувала туди. Але, підійшовши ближче, побачила, що це не капелюх, а рукав сорочки, з якого висувалася засмагла рука.