Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

рахунок ГО. Другий — про перерахування 444 тисячі 444 гривні 44 копійки на рахунок ФОП «Красницький Р. Б.» за консультаційні послуги. Третій — про перерахування 333 тисячі 333 гривні 33 копійки на ФОП «Ревенко А. А.» за консультаційні послуги. Четвертий — про конвертацію 21 мільйона 351 тисячі 58 гривень за договірним курсом у євро з одночасним перерахуванням отриманої суми на рахунок «Konstantinopol local history foundation». П’ятий — про відсутність коштів на рахунках ГО «Інститут-архів».

У голові у Бісмарка зашуміло. Він допив каву і зважився на ще одне горня.

Поки чайник закипав, він придивився до підписів на документах. Підпис усюди стояв однаковий, якийсь тремтячий, літери танцювали вгору-вниз трохи по-різному. Зазвичай людина підписується «автоматом» і ставить приблизно однакові «автографи». Тут підписант або нервував, або не міг контролювати свою руку. Через вік або хворобу.

Олег підніс до очей п’ятий документ і отетерів — у підписі чітко відчитувалося прізвище Клейнод.

— Дуже цікаво! — задумався вголос Бісмарк. — Ріна веде чорну бухгалтерію ГО, заснованого Клейнодом на прохання і за гроші якоїсь випадкової молодої людини. Я за наводкою Адіка копаюся в могилі хрестоносців. У цій могилі копалися раніше Польський і Клейнод-старший з товаришами. Наукових публікацій про розкопки немає. Польський щасливо живе в Греції, а на рахунок ГО приходять гроші з Єрусалима, які тут обмінюють, частково кудись відправляють, а потім знову обмінюють на валюту і відправляють у Константинополь?! Але ж такого міста більше не існує! Це Стамбул!

Олег узяв до рук четвертий документ, пошукав адресу одержувача, але її не було. Перевірив інші папери — там теж жодних адрес, а замість номерів рахунків, з яких і на які переводилися суми, зірочки і останні чотири цифри. Тільки самі суми та назви одержувачів/відправників.

Друга кава не допомогла подолати наслідки безсонної ночі. Олег уже не міг стримувати позіхання і, залишивши папери на столі, пішов спати. Він з особливим задоволенням ліг посередині канапи, розкинувши руки. І одразу заснув, не дивлячись на незашторене вікно, через яке безперервним потоком лилось сіре ранкове світло нового осіннього дня.

Розділ 28

Краків, червень 1941. Олесь уперше чує хрускіт зламаних кісток

Далі розгорілася дискусія про доцільність зберігання традицій. Спричинила її публікація в газеті есею Ніцше, де він гостро заатакував дотримання традицій. Цей есей приніс до редакції Шляффер і наказав перекласти та надрукувати, вважаючи чомусь, що він і досі актуальний.

— Суспільство, в якому традиція стає культом, приречене на застій, суспільство, яке бунтує проти традицій, приречене на загибель, — висловив думку редактор. — Тому-то вітальні суспільства завше видають на-гора як руйнівників традицій, так і її вартових, при чому цей стихійний поділ праці може, хоч і не мусить, збігатися з межами поколінь.

— Але голос за традицію є завше голосом за традицію конкретну і водночас проти іншої, — перебив Косач. — І навіть найрадикальніше заперечення традиції можливе тільки в лоні самої традиції, а не поза нею. Борня з традицією має свою традицію так само, як має свою традицію консервативний дух.

— А що на те Макс Штірнер[15] писав? — запитав Дан. — Він уважав, що всі успадковані традиції не є його власними. І він не мусить приймати те, що накинуте йому іншими, вважаючи, що не існує жодних рацій, задля яких мав би визнати за цінність будь-що, що не лежить в площині його інтересу.

Раптом озвалась Арета, голос її набрав різкості:

— Панове, ми ж усі чудово розуміємо мету такої статті. Скільки б ви на цю тему не дискутували, вислід один: для тоталітарних режимів усі традиції поневолених народів зайві. Їх поволі будуть згладжувати, аж поки ті не зникнуть. Залишаючи лише традиції, сказати б, «поживні», як от обжинки, свято врожаю, свято вина, вигін худоби на полонини... Оце те, що залишиться. Бо людська спільнота не має жодної біологічної гарантії, і не може вона полягати на методах і засадах науки. Під тим оглядом стоїмо нижче від звірів, які не взаємознищуються в межах ґатунку... Античні філософи...

— О, античні філософи! — перебив дівчину Косач. — Вони ніколи не стверджували, що межу не можна переступити.

— Але вони стверджували, що межа таки існує, і що кожен, хто наважиться її переступити, буде жорстоко покараний. А ми є свідками власне такого переступу.

Ці слова багатьох знітили, адже були небезпечними. Арета хотіла продовжувати, але редактор перебив її:

— Дорога Арето, гадаю, ти надто загострила проблему. Все не так трагічно. Ми зараз переживаємо історичні події, які змінять Європу. Очевидно, що одні традиції відімруть, як уже не одні відмерли, а їхнє місце заступлять інші. Гадаю, — тут він уже звернувся до всіх, — на цьому можемо ставити крапку. Всі мають перепустки?.. Гаразд. Завтра збираємося в той самий час. Ольку, на післязавтра в нас спогади про Соловки, то намалюй щось відповідне.

Публіка стала розходитися.

— Чи ви мене проведете? — запитала Арета Олеся.

— Звісно. Де ви живете?

— На Підваллі. А ви?

— На Флоріянській, — відповів він. — Тоді ходімо.

Олесь помітив, як Косач незадоволено провів їх очима. Стільки часу увихатися біля панни, а потім випустити з рук — це для нього, мабуть, було прикро. Але чи хтось тут у чомусь винен?

На вулиці вже було темно і прохолодно, ліхтарі не світили, у вікнах теж було темно, лише де-не-де пробивалися смужки світла з-поза штор, зраджуючи помешкання, зайняті завойовниками, бо лише їм можна було вмикати світло. Добре хоч вечір був зоряним і місячним. Арета взяла Олеся під руку й притулилася, мовби не вперше вони отак спацерували. Кілька хвилин вони йшли мовчки, він чув тепло її тіла, і йому хотілося її пригорнути, коли раптом з-за рогу вигулькнула пара підозрілих типів. У їхніх руках зблиснули ножі. Скільки Олесь у Кракові жив, жодного разу не потрапляв у таку пригоду, і був ошелешений, бо не мав при собі жодної зброї. Інстинктивним рухом затулив собою Арету.

— Шо, піцусь? — прохрипів один з них. — Злякався? Не бійся. Дай нам іно кілька ґрейцарів — і йдіть собі вільно.

— Нема в мене грошей.

— Але краля має бранзолєтку, перстеника, кульчики... — втрутився його товариш. — Чи ти хочеш, аби ми самі відібрали?

— Нє-нє, гадаю, вона мудра кобітка, то сама скине, — додав перший.

Олесь стягнув з себе маринарку і намотав на ліву руку.

— Га-га-га! — зареготали розбишаки. — Думаєш, це тебе порятує?

Він знав, що не порятує, але щось треба було робити. Якби не їхні ножі, він би першим кинувся в бійку, а так доводилося зволікати й вичікувати.

Один заходив з лівого боку, другий підступав з правого, граючи ножиком перед Олесевими очима. Ось він вхопив Арету за зап’ястя. Хлопець спробував вибити ножа, але тут трапилося несподіване: дівчина викрутила руку нападника так спритно, що той упав усім тілом на неї і, здивовано скрикнувши, звалився на землю, перечепившись через її ногу. Рука була зламана, а він стогнав, звиваючись від болю. Ніж випав,