Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

пару, бо я старий клієнт. Адже написано: «Тепло кутайся, бо впіймаєш смерть».

— Це просто омана?

Лу-Тзе здивувався.

— Що? — перепитав він.

— Ну, я маю на увазі, що все це омана, так? Усі вважають вас видатним героєм, а… ви не вступаєте у двобої, і ще всі думають, що ви володієте всілякими дивовижними знаннями, а… а ви просто… вводите людей в оману. Правда? Навіть абата? Я думав, що ви мене навчите… якихось важливих речей…

— Я маю її адресу, якщо тебе це цікавить. Назвеш їй моє ім’я… О. Але я бачу, що ти не це мав на увазі, ні?

— Не хочу бути невдячним, я просто думав…

— Ти думав, що я маю скористатися таємними знаннями, набутими впродовж цілого життя, лише для того, щоб тримати ноги в теплі? Так?

— Ну…

— Знецінити священне вчення заради власних колін?

— Якщо ви це так інтерпретуєте…

І тут щось спонукало Лобсанґа подивитися вниз.

Там, де він стояв, було сантиметрів п’ятнадцять снігу. А там, де стояв Лу-Тзе, снігу не було. Його сандалії тонули в двох калюжках. Лід танув довкола пальців його ніг. Рожевих, теплих пальців.

— З пальцями, до речі, зовсім інша справа, — сказав підмітальник. — Місіс Космополита справжня чаклунка, коли йдеться про підштанки, а от зв’язати нормальні шкарпетки вона не годна. — Лобсанґ підвів очі й побачив, як підморгнув йому Лу-Тзе. — Завжди пам’ятай Перше правило, вірно?

Лу-Тзе поплескав по руці розгубленого хлопця.

— Але в тебе все добре виходить, — підбадьорив він його. — Давай-но трохи перепочинемо й поп’ємо чайочку, — він показав рукою на скелі, де можна було принаймні захиститися трохи від вітру; біля них височіли великі білі кучугури снігу.

— Лу-Тзе?

— Так, хлопче?

— Я маю питання. Ви зможете на нього відповісти прямо?

— Я спробую, звичайно.

— Що тут, до біса, діється?

Лу-Тзе відгорнув з каміння сніг.

— О, — вимовив він. — Одне з найважчих питань.

Цок 

Ігор мусив це визнати. Коли йшлося про створення химерних речей, здоровий глузд був кращий за божевілля.

Ігор звик до господарів, які, попри дивовижне вміння робити стійку на руках на самому краєчку ментальної прірви, не були здатні вбрати штани без детальних інструкцій.

Як усі Ігорі, він навчився давати з ними раду. Фактично, це було не так важко (хоч інколи для цього доводилося працювати цілу ніч до самого ранку), і коли вже вдавалося привчати їх до певного режиму, можна було братися до своїх справ, і вони вас не турбували, аж поки треба було встановити блискавковідвід.

Але з Джеремі було інакше. Це був чоловік, за яким можна було налаштовувати годинник. Ігор ще ніколи не зустрічав людини, життя якої було б настільки організоване, впорядковане, настільки своєчасне. Він усвідомив, що уявляє свого господаря таким собі тік-так-меном.

Один із колишніх Ігоревих господарів зробив такого заводного тік-так-мена, з усіма відповідними важелями, шестірнями, кривошипами й годинниковим механізмом. Замість мізків там була довга перфорована стрічка. Замість серця — велика пружина. Якщо в кухні все стояло на своїх місцях, ця річ могла підмести підлогу й заварити несогіршу чашку чаю. Але якщо все не було на своєму місці, або якщо ця тік-ток-цокаюча штучка натрапляла на несподівану перешкоду, вона могла здерти зі стін штукатурку і кинути в окріп замість заварки кота.

А тоді в його господаря виникла ідея оживити цю річ, щоб вона сама перфорувала свої стрічки й накручувала власну пружину. Ігор, який звик чітко виконувати інструкції, слухняно спорудив класичний варіант блискавковідводу якраз напередодні великої грози. Він не міг бачити, що сталося опісля, адже не був там, коли блискавка влучила в годинниковий механізм. Ні, Ігор у цей час був уже на півдорозі до села, рятуючись утечею з усіма своїми пожитками в саквояжі. Та однак над його головою просвистіло й увіп’ялося у стовбур дерева розпечене добіла зубчасте колесо. Вірність господарю була дуже важливою, але займала друге місце після вірності спільноті Ігорів. Якби світ складався насамперед із зниклих безвісти слуг, їх усіх мали б достобіса називати Ігорями.

А цьому Ігорю здавалося, що ожилий тік-ток-мен, якби такого можна було б зробити, мав би бути подібним на Джеремі. І що ближче було до завершення роботи над годинником, то швидше починав тік-токати Джеремі.

Ігорю цей годинник не надто подобався. Він волів мати справу з людьми. Віддавав перевагу істотам, які здатні кривавити. І ось, коли годинник почав набирати форм, хоча його мерехтливі кришталеві частинки були ще нібито не зовсім тут, не на своєму місці, Джеремі ставав дедалі зосередженіший на своїй роботі, а Ігор — дедалі напруженіший. Тут явно відбувалося щось цілком нове, і хоч Ігорі завжди прагнули навчатися новому, існували певні обмеження. Ігорі не вірили в «заборонене знання» і в «речі, які не варто знати людині», але ж людям явно не варто було знати, що відчувається, коли кожну найменшу частинку вашого тіла засмоктує якась маленька діра, а це міг бути один із варіантів найближчого майбутнього.

А ще ж була леді Л女жон. Від одного лише її вигляду в Ігоря мурашки по спині повзли, а він зазвичай не дозволяв повзати по собі навіть найменшій мурашці. Вона не була зомбі і не була вампіркою, бо не пахла, як вони. Вона взагалі ніяк не пахла. А Ігор, судячи з досвіду, знав, що все має свій запах.

І ще була одна річ.

— Її ноги не торкаютьшя шемлі, шер, — повідомив він.

— Звичайно, торкаються, — заперечив Джеремі, протираючи рукавом частинку механізму. — Вона тут буде знову через хвилину і сімнадцять секунд. І я впевнений, що її ноги торкатимуться землі.

— О, чашом вони торкаютьшя, шер. Але шверніть увагу, коли вона йде вгору або вниш шходами, шер. Вона це не робить правильно, шер. Можна побачити тінь під її обцашами, шер.

— Обцашами?

— Каблучками на черевиках, шер, — зітхнув Ігор. Шепелявість інколи створювала проблеми, а Ігор, чесно кажучи, міг легко її позбутися, але без неї він би не був Ігорем. Це ніби взяти й перестати раптом накульгувати.

— Іди і будь готовий відчинити двері, — звелів Джеремі. — Ширяння в повітрі не робить особистість лихою.

Ігор знизав плечима. На його думку, це могло означати взагалі відсутність особистості, і його, до речі, вельми стурбувало те, що Джеремі цього ранку вбирався ретельніше, ніж зазвичай.

Ігор вирішив за цих обставин не порушувати питання свого найму, хоч попередньо його вже обмірковував. Його ж найняли перед тим, як її світлість залучила Джеремі до цієї роботи? Усе свідчить про те, що вона знала, до кого звертатися. Але наймала вона Ігоря особисто, в Бад Шушайні. І він того ж самого дня сів на поштовий диліжанс. І виявилося, що леді Л女жон відвідала Джеремі також того самісінького дня. Подолати швидше шлях від Убервальду до Анк-Морпорка можна було тільки завдяки магії, хіба що хтось міг винайти спосіб мандрувати семафорною системою. А леді Л女жон зовсім не була подібна на відьму.

Усі годинники крамнички здійняли несамовитий дзенькіт, сигналізуючи про настання сьомої години, коли Ігор відчинив передні двері. Так завжди