Жюль Верн - Париж двадцятого століття

само; він переживав скруту; він пояснював свої нечасті відвідини важливими справами на роботі, ба навіть відрядженнями; він міг би викликати співчуття, якби у цю сповнену егоїзму добу співчуття не було заборонено.

Зима з 1961 на 1962 рік видалась особливо жорстокою; своєю тривалістю та суворістю вона перевершила зими 1789, 1813 і 1829 років. Холоди у Парижі настали 15 листопада, та до 28 лютого морози не слабшали ні на мить; висота снігу сягала сімдесяти п’яти сантиметрів, а товщина криги на ставках і деяких річках — сімдесяти сантиметрів; за два тижні стовпчик термометра впав до двадцяти трьох градусів нижче нуля. Протягом сорока двох днів Сена залишалася скутою кригою, а навігацію було повністю припинено.

Такі жахливі морози спіткали всю Францію і значну територію Європи; Рона, Гаронна, Луара, Рейн були вкриті кригою, Темза замерзла до самого Грайвзенда, на шість льє нижче від Лондона; порт Остенде[105] був вкритий настільки товстим шаром льоду, що по ньому могли пересуватися вози, а Великим Бельтом[106] проїжджали авто.

Суворою зима видалася навіть для Італії, де випало чимало снігу, Лісабона, де заморозки тривали чотири тижні, Константинополя, життя у якому повністю зупинилося.

Низькі температури трималися так довго, що це призвело до фатальних катастроф; багато людей повмирало від переохолодження; зміни на підприємствах довелося поскасовувати; по ночах люди замерзали на вулицях. Машини їздити не могли, потяги припинили свій рух; їхньому пересуванню заважав не лише сніг: машиністам неможливо було залишатися на своїх локомотивах, не змерзнувши до смерті.

Значних збитків лихо завдало сільському господарству; виноградники, каштанові, фігові, тутові, оливкові дерева Провансу пропадали у великій кількості; стовбури дерев за мить розтріскувалися по всій довжині; жоден кущ дроку або вересу не встояв під снігами.

Річні врожаї зернових та сіна було повністю знищено.

Можна лише уявити, які страшенні лиха випали на долю бідного населення, незважаючи на всі заходи, що їх ужила держава задля того, щоб їх полегшити; всі наукові ресурси були безсилими перед таким натиском природи; наука зуміла приручити блискавку, подолати відстані, підкорити своїй волі час і простір, зробити найпотаємніші сили природи доступними для мас, побудувати греблі проти повені, завоювати атмосферу, але боротися з цим жахливим, з цим непереможним ворогом — холодом — вона була неспроможна.

Суспільне милосердя робило трохи більше, але цього все одно було недостатньо, й злидні сягнули свого піку.

Мішель жорстоко страждав; печі він не мав, а ціни на пальне були зависокими. Тож він ніяк не обігрівався.

Невдовзі він був змушений звести своє харчування до найнеобхіднішого мінімуму, опустившись таким чином до вживання продуктів для бідноти.

Декілька тижнів він прожив завдяки чомусь схожому на страву, яка з’явилася у ті часи під назвою «картопляного сиру», що була з відвареного й розтертого тіста; але коштувала вона вісім су за фунт.

Тоді бідолаха перейшов на хліб із жолудів, який виготовляли із крохмалю цих висушених плодів дуба; його називали «хлібом нестачі».

Але за цих суворих часів вартість одного фунта такого хліба збільшилась до чотирьох су. Це все ще було занадто дорого.

У січні, найхолоднішому зимовому місяці, раціон Мішеля обмежувався хлібом з кам’яного вугілля.

Наука провела повний і ретельний аналіз цієї корисної копалини, яка, здавалося, була справжнім філософським каменем; вона містила в собі елементи алмазу, світла, теплоти, олії та тисячі інших, оскільки різноманітні їх комбінації давали сімсот органічних субстанцій. Але кам’яне вугілля у великій кількості містить також водень і вуглець: дві поживні речовини, що входять до складу зернових, не кажучи вже про ефірні масла, які надають смаку й аромату найсмачнішим фруктам.

Із цих водню й вуглецю такий собі доктор на прізвище Франкланд створив хліб, і продавали його за ціною два сантими за фунт.

Визнаймо те, що для того, аби померти з голоду, треба було бути добряче розбещеним; наука цього не дозволяла.

Отже, Мішель не помер! Але чи жив він?

Хай там як, але хліб з кам’яного вугілля був усе ж таки не безкоштовним, а якщо буквально не маєш змоги працювати, для тебе два сантими входять до складу франка лише обмежену кількість разів.

Невдовзі у Мішеля залишилася остання монетка. Протягом якогось часу він пильно її роздивлявся, потім зайшовся зловісним сміхом. Під впливом холоду він відчував, що його голову немов стиснув залізний обруч, а мозок починав кам’яніти.

«За два сантими за фунт, — рахував він, — із розрахунку один фунт на день, я маю попереду ще два місяці кам’яновугільного хліба. Але оскільки я ще нічого не дарував моїй маленькій Люсі, краще на останню монету у двадцять су я куплю їй мій перший букет».

Із цими словами неборака вискочив на вулицю, мов божевільний.

Термометр показував двадцять градусів нижче нуля.

Розділ XVI

Демон електрики

Мішель простував мовчазними вулицями; сніг стишував кроки рідкісних перехожих; автомобілі більше не їздили; була ніч.

«Котра година?» — подумав юнак.

— Шоста, — відповів йому годинник шпиталю Сен-Луї.

«Годинник, який потрібен тільки для вимірювання страждань», — майнуло у голові Мішеля.

Він прямував далі; ідея-фікс не відпускала його: він мріяв про Люсі; але часом думки про дівчину щезали проти його волі, а уява була неспроможна їх затримати; безсумнівно, річ у тім, що він був голодний. Звичка їсти.

Цими надзвичайно холодними днями небо сяяло незрівнянною чистотою; погляд губився у блискучих сузір’ях; Мішель, сам того не усвідомлюючи, милувався на Трьох Королів[107], що підіймалися східною частиною небосхилу у центрі величного Оріона.

Від вулиці Гранж-о-Бель до вулиці Фурно[108] іти неблизько; треба було перетнути майже весь старий Париж. Мішель вибрав найкоротший шлях: вийшов на вулицю Фобур-дю-Тампль, потім, повторюючи пряму траєкторію лінії метро, прокладену від вулиці Шато д’О, пройшов вулицею Тюрбіго до Центрального продовольчого ринку Де Аль.

Звідти, пройшовши під галереями розкішного входу, розташованого в кінці вулиці Вів’єн, він за декілька хвилин дістався Пале Рояля.

У садах Пале-Рояля було похмуро і безлюдно; усю їхню територію покривав гігантський білосніжний килим, без жодної плями, жодної темної ділянки.

«Прикро було б тут ступати», — подумав Мішель.

Він ні на мить не замислився про те, що це було б перш за все дуже холодно.

У кінці галереї Валуа він помітив яскраво освітлену квіткову крамницю; юнак швидко вбіг до приміщення та опинився у справжньому зимовому саду. Тут було все: рідкісні рослини, зеленіючі деревця, букети свіжих квітів.

Зовнішній вигляд бідолахи залишав бажати кращого;