Бернард Вербер - Завтра будуть коти

вижила, пройшовши через страшні випробування (перемогла людину, вп’ятеро більшу, ніж я!), може тому, що мене зацікавила зустріч з моїм сусідом і я терпляче слухала його повчання, — я почуваюся добре. Більше того — я, Бастет, відчуваю готовність на своєму рівні й доступними засобами спробувати хоч трохи змінити цей світ, щоб він рухався у правильному керунку.

18. На Захід

Я тримаю хвіст пістолетом.

Піфагор теж.

Ми гордовито крокуємо містом, а в небі над нами — яскрава повня.

Декорації навколо все хаотичніші. Вулиці, дороги, тротуари переважно розбиті. Будинки розвалені.

Як можна знищувати місце свого життя заради велета, якого вони ніколи не бачили і який начебто стежить за ними з неба? Через недовіру до вчених? Через заздрощі?

Піфагор вражений кількістю повішених на деревах. Вони скидаються на подовгасті плоди, обліплені воронами. Помічаю, що на декотрих ще є білі халати, що підтверджує теорію антагонізму релігії і науки.

Місцями людські трупи поскладані на купи. Вони утворюють невеликі пагорби, трохи вищі, ніж купи сміття. А далі, поміж тіл, розкиданих на землі, бачу такі, що вкриті зеленкавими пухирями.

— Це чума, — підтверджує мій компаньйон.

Навколо нас дзижчать хмари мух.

Пацюки за нами стежать.

Деякі вигулькують з канав чи каналізаційних люків, зупиняються на безпечній віддалі й вишкірюються, наче кидають виклик.

— Щури знають, що розносять людську смерть? — питаю Піфагора.

— Один вид завжди знає, коли нищить інший вид.

— Думаєш, це навмисно?

— Переконаний. І боюсь, люди цього ще навіть не усвідомили.

Він квапить мене, щоб встигнути, доки ще видно.

Моя найдальша мандрівка була до будівельного майданчика, де працювала Наталі. Дахами я ніколи не потрапляла в ту частину Парижа, яку Піфагор називає «Монмартром».

Спустившись у західному напрямку, ми дістаємося круглої місцини, яку він називає «площа Кліші». Посеред площі — велика статуя, що зображає людську істоту жіночої статі посеред звалища, поруч стоїть чоловік зі зброєю, інший чоловік — поранений.

І саме навколо цієї статуї лежать поранені, мертві люди і сміття.

Раптом на площі з’являється легка вантажівка і зупиняється біля підніжжя статуї. Звідти виходять люди у флуоресцентних помаранчевих спецівках з масками, що утворюють щось на зразок плаского дзьоба.

— Це герметичні комбінезони, що служать для захисту від чуми, — пояснює сіамець.

Щойно прибульці виставляють ноги з машини, їх оточують щури. Автоматними чергами люди їх вбивають і відлякують. Далі збирають на купи людські тіла, що лежать посеред площі. Потім обливають ці гори бензином, перетворюючи їх на багаття.

— Спочатку вони палили книжки, тепер вони палять тіла, — зауважую я.

— Це необхідно, щоб якось стримати чуму.

Вигляд цих спалених трупів нагадує мені, що Піфагор передбачав кінець царства людей, як колись динозаврів.

Кілька людей у помаранчевих комбінезонах трусять зброєю, яка випльовує язики полум’я і нищить найвідважніших пацюків.

— Це вогнемети, — уточнює Піфагор. — Ходімо, не зволікаймо.

Ми вилазимо на дах сусідньої багатоповерхівки по стіні, зарослій плющем.

Поки ми просуваємось цинковим дахом між коминами, усвідомлюю, що ми, коти, істоти горішні, люди ж — істоти долішні, а пацюки — взагалі підземні.

Наче опонуючи мені, звідкілясь вигулькує кажан і атакує мене.

Не маю часу налагоджувати діалог (Добридень, кажане), коли він намагається осліпити мене крилами і встромити зуби мені в шию.

Я кажу кажан, а мала б сказати: зграя кажанів, бо їх з добрий десяток.

Ми з Піфагором впираємося спинами в комин і майже стоячи на задніх лапах мусимо відбивати навалу чорних крил, з-поміж яких лунають пронизливі крики. Мені вдається одного вбити. Сподіваюся, цього досить, аби знеохотити інших. Але ці тварюки виявляються такими затятими, а їхні пронизливі крики такими неприємними, що ми вирішуємо відступити і втікаємо в дім через прочинене вікно. Я тримаю в зубах переможеного кажана.

Тепер між нами і нападниками — скло.

В кімнаті якийсь чоловік лежить на ліжку з розплющеними очима і роззявленим ротом. Він вкритий такими ж зеленими пухирями, які я вже бачила на деяких тілах по дорозі.

Запах нестерпний.

Піфагор пропонує знайти якийсь куточок і з’їсти нашу здобич. Ми спускаємось на нижній поверх і ділимо між собою кажана. Йому — голова, мені — лапи, і кожному — по одному крилу. Смакує подібно до щура, але мембрани крил мають гумоподібну консистенцію і липнуть до зубів. Я довго і голосно їх пережовую. Обережно, щоб не вдавитися.

Втамувавши голод, ми вмиваємося слиною, далі йдемо вивчати решту будинку, знаходячи інші людські тіла, розпростерті на підлозі. Деякі ще ворушаться або стогнуть.

Одна істота звертається до мене, але я, звісно, не розумію жодного слова. За рухами рота роблю висновок, що вона хоче пити чи їсти. Бідна істота.

У сусідній кімнаті був увімкнений телевізор. Я зупиняюся, щоб подивитися на сьогоднішні сцени. На екрані видно людей у білих халатах, яких розстрілюють люди в зелених мундирах.

— Дурні вбивають розумних?

— У Китаї під час культурної Революції президент Мао знищив усіх інтелектуалів, а пізніше вся Камбоджа вирішила, що неосвічені мусять вбивати найосвіченіших. Вони назвали цю масакру «революцією», щоби винищення еліти виглядало як певна форма поліпшення життя. Нові лідери були корумпованіші, ніж ті, кого вони скинули, але всі були задоволені, оскільки хоч щось змінювалося. Це була чергова косметична зміна — знаєш, від слова «косметика», такі фарби, що їх наші служниці накладали на щоки й губи, щоб виглядати такими, якими не є.

— Чи які-небудь революції закінчувалися добре?

— Ні. Переважно після ентузіазму початку приходить фаза безладу, нарешті з’являється тоталітарний диктатор, встановлює порядок і всі заспокоюються.

— Дивно…

— Але закономірно. Я встиг зрозуміти, що світ людей розвивається таким чином: три кроки вперед (період поступу в усіх сферах), потім криза (найчастіше війна) — і все розвалюється, тобто два кроки назад. Римська імперія розвалилася 476 року перед Різдвом Христовим через набіги варварів, і довелося чекати ще 1500 років, поки настало Відродження, епоха з дуже вдалою назвою, оскільки після цієї паузи тривалістю в тисячу років людство поновило розвиток з того місця, де медицина, техніка, живопис, скульптура, архітектура і література зупинилися колись.

— Вони втратили тисячу років? — Чухаю собі лоба і питаю про те, що найбільше мене турбує: — А існує загроза, що всі люди помруть, усі?

— Попередні епідемії чуми у XVI та XVII століттях вбили половину населення. Цю напасть щоразу зупиняв холод.

— Холод? Погода може рятувати людей?

— Так, принаймні, було дотепер, у такий спосіб вони виживали. А потім 1900 року один вчений чоловік на ім’я Александр Єрсен знайшов нарешті причину епідемії: «перенесення щурами і блохами». Це дало йому змогу зробити ефективні ліки.