Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Чорна Рука

Та ні. Ось, щойно... — вкотре за останній час Юрко говорив чисту правду.

— У мого тата... покійного... загиблого... Словом, є фото. Вони фотографувалися разом, коли цей хлопець прикривав їхній волонтерський автобус. Сам-один затримував сепарів та росіян, коли ті хотіли не пропустити поранених. Тато ще потім дивувався: ніби заговорений хлопчина, ані подряпини. Здається, Олег його звуть...

— Олесь, — поправив Юрко Туряниця.

Назавтра в гімназії все було, як звично.

Голіцин при першій зустрічі швидко відвів погляд, а потім узагалі відвернувся і намагався триматися від Юрка подалі. Тому ж кортіло розказати все, хай потайки, кільком особливо довіреним особам, покликавши їх до вбиральні. Зубко, Моховий, навіть Мартишок — вони охоче почують, чия чорна рука псувала їм та іншим життя. Але щоразу він стримував себе. Прикушував язика, щоб заболіло, аби заспокоїтись.

Дав слово — тримай.

Не витримав.

На великій перерві зробив Голіцину знак, відкликав у кут коридору, до вікна. Той підійшов, і дивно — в очах страху не було. Лише цікавість: чого ж іще від нього треба? Адже він викритий, принижений і ніби вже безпечний...

— Ну? — запитав через губу.

— Гну, — мовив Юрко спокійно. — Забув одне спитати.

— Скільки коштує твоє мовчання? Хочеш на гачку мене тримати й доїти, поки ми в гімназії?

— Не міряй по собі людей, нащадок зрадників і слуг.

Один-нуль.

Прозвучало трохи пафосно, та Юрко знав, чим Левові можна допекти, жаліти не збирався.

— Чорна Рука. Чому ти так назвався?

— Ну... казочка є. Приходить до неслухняних дітей чорна злодійська рука. Вночі кватирку відчиняє, сама пролазить, і тих, хто не так поводиться, душить.

— Дурня повна. Тебе нею бабуся лякала?

- Швидше тебе,- криво осміхнувся Голіцин. - Вас усіх, хто на Чорну Руку повівся і напудив у штани.

Один-один.

Юрко закусив губу.

- По-моєму, тут не в казочці справа. Чорний Плащ, Чорний Месник, Чорна Борода, Чорний Козак. Всі вони герої. Навіть — супергерої. Месники. Ти себе таким уявив, Голіцин. Але ні на що, окрім переінакшувати бабусині казочки, ти не здатен.

Засунув руки в кишені, посунув Голіцина плечем, пішов у клас.

Два-один.

Коли повертався додому, зустрів на вулиці поряд із гімназією пана Шпига.

Відставний міліціонер цього разу одягся як завжди. Таким Юрко звик його бачити. Стояв, про щось неквапом патякав із охоронцем, а вгледівши гімназиста, попрощався і наблизився до хлопця.

— Здоров, Івановичу. Де тебе чорти носять?

— Сьогодні — ніде, — мовив Юрко, і не стримався: — А з вами що таке, Назаре Захаровичу?

— Зі мною? — він зиркнув собі під ноги, потім на пальто, ніби десь непомітно забруднився. — Ніби нічого.

— Я доки хворів, читав кримінальну хроніку. Поліція затримала відомого в злочинному світі Аркадія С., який зізнався в навмисному вбивстві свого товариша Якова 3. Злочин стався через те, що злочинці не поділили здобич, викрадену коштовність, брошку. Коментував новину підполковник поліції Медвідько.

- А що такого? Ніби все правильно. Ти ж сам знаєш.

- Неправильно! — вигук привернув увагу охоронця, тож Юрко стишив голос, однак обурення все одно переливалося через край: - Яка поліція? Який Медвідько! То ж ваша заслуга, Назаре Захаровичу!

— Твоя теж, — уточнив Шпиг. - Хочеш, аби про тебе написали в новинах?

— Ну... — гімназиста розривали внутрішні протиріччя. — Саме тепер, у зв’язку з цією історією, мабуть, ні. Але ж ви! Про вас ані словом не згадали!

Детектив смикнув себе за вус.

— Ми домовилися. Ти ж сам бачив і чув, як усе це крутилося. Нехай Медвідько тішиться, мені дурної слави не треба. Стрельцов хай собі лікті кусає. Кому треба, той знає. А іншим воно й не цікаво. Зате від мене, тобто, вважай, від нас із тобою, на якийсь час відчепилися. От і добре, бо набридли до чортиків. То ти додому?

- Сьогодні - так. Уроки, собака, гуляти треба.

— Ходімо, проведу до метро.

Чоловік і хлопчик рушили тихою, вкритою жовтим листям київською вулицею. Якийсь час мовчали, думаючи кожен про своє.

— Олесь про тебе питав, — мовив нарешті Шпиг.

— І йому привіт передайте.

— Від нього для тебе теж дещо є.

Відставний міліціонер витяг з кишені пальта і простяг Юркові невеличку пласку бляшану коробочку.

— Що це?

— Олеся цікавить твоя думка. Він завтра їде на Донбас, та цього разу не надовго. Провідає своїх у батальйоні, повезе джип броньований волонтерський. Як повернеться, хоче зустрітися. Обговорити дещо. Поки сидів в ув’язненні, цікавинка одна причепилася. Тепер перевірив, і переконався — справді варта уваги.

— Колами ходите, Назаре Захаровичу.

— Та заглянь уже в те, що маєш!

Зупинилися. Цікавий бульдог підняв морду, висолопив язика.

Юрко покрутив коробочку.

Не нова, бачив такі в книжках про старий Київ. У таких кондитери продавали монпансьє.

Відкрив.

Замість льодяників — темна маса. Не чорна — сірувата.

Торкнув пальцем.

— Схоже на попіл...

— Відповідь зараховано.

— А до чого тут попіл?

— Чортівня якась коїться. Але це вже — окрема історія, — загадково відповів Шпиг.

І за звичкою смикнув себе за вус.

2015-2016 рр.

Київ