Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Але тепер* ці печерні люди ще менше різняться одягом...

Г Дядько Блер хизується сліпучими зубами; на всьому його мізерному обличчі тільки й бачиш цю ошатну щелепу. Він потроху звикає до цих чужих зубів і навіть їсть —ними; завдяки їм змінилися його вдача й повади: він більше не чорний від бруду і лиш ледь-ледь неохайний. Покращавши, він хоче чепуритись. Цієї хвилі він сумний, можливо, тому — хоч як це дивно! — що не можна вмитися. Зашившись у куток, він мружить тьмяні очі, жує вуса (вуса старого вояка, колись єдину прикрасу його обличчя) і час від часу випльовує волосинку.

фуяд застудився: він тремтить із холоду або позіхає, пригнічений, наче обскубаний. Мартро анітрішечки не змінився — усе такий самий бородатий, блакитноокий, такий коротконогий, що завше здається: його штани ось-ось вилізуть з-під пояса і впадуть додолу. Кокон — усе той же незмінний Кокон, з впсхлим, немов пергаменовим лицем, в його голові й досі рояться числа; але вже з тиждень на ній розплодилася нужа, вона виповзає йому на шию і на зап'ястки рук; він усамітнюється, довго воює з нею й вертається до нас розлючений. У Параді сливе така сама, як і раніш, чудова цера й добрий гумор; він не одмінюється, йому нема зносу. Коли він з'являється здалеку на тлі лантухів з землею, як нова яскрава афіша, всі посміхаються. Зовсім не змінився і Пепен, він ходить з тією самою червоно-білою цератовою шахівницею на спині, в нього лице гостре, як лезо ножа, очі зеленаво-сірі, холодні, як відблиск криці,-НІ в чому не одмінилися ні Вольпат (у нього Все дце на ногах короткі камаші, на плечах ковдра; його анамітське лице татуйоване брудом); ані Тірет (хоча від Деякого часу з якоїсь таємної причини він збуджений: на очах у нього з'явилися кров'яні жилки). Фарфаде тримається осторонь, він замріяний і наче чогось жде. Тільки коли роздають листи, він ніби прокидається від своїх мрій, а потім знову поринає в задуму. Своєю тендітною, Урядницькою рукою він старанно пише численні листівки. Він не знає про смерть Едоксі. Ламюз нікому, крім мене, Не сказав про останню страшну зустріч із цією жінкою.

Очевидячки, Ламюз жалкував,, що розповів мені про це, j сдо самої смерті вперто й соромливо крився зі своєю таєм. ницею. Ось чому Фарфаде й досі живе мріями про цю зо. лотокосу дівчину і розлучається з нею ненадовго, тільки коли перемовляється з нами кількома словами. А капрал Бертран усе такий самий зосереджений і мовчазний; від завжди ладен спокійно всміхнутися нам або дати на наші запитання докладну відповідь і допомогти кожному роби, ти те, що треба.

Ми розмовляємо, як раніше, як недавно. Але доводиться говорити півголосом, ми гомонимо менше, спокійніше й сумовитіше.

* * *

Небувалий випадок: за останні три місяці зміна кожної бойової одиниці в шанцях першої лінії відбувалася через чотири дні, але тут ми вже п'ять день, а про зміну навіть і згадки немає. Ходять чутки про близьку атаку: вісті приносять зв'язківці або нестройові, котрі через ніч — нерегулярно — привозять нам харчі. Крім цих поголосок, є ще й інші ознаки: відпустки скасовано, листи не надходять; офіцери помітно змінилися: вони стурбовані й намагаються зблизитися з нами. Але коли з ними знімають мову про наступ, вони тільки знизують плечима: бо ж солдата ніколи не попереджають, що збираються з ним зробити; йому зав'язують очі й пов'язку скидають тільки в останню хвилину. І тільки повторюють:

— Поживемо — побачимо!

— Лишається тільки ждати!

Ми передчуваємо трагічну подію, але наче байдужі до неї. Чи не тому, що ми неспроможні збагнути увесь її сенс, чи більше не сподіваємося втямкувати недоступну нам постанову, чи безтурботно примирилися, чи віримо, що й цього разу втечемо небезпеки? Так чи інакше, але завжди, всупереч усім ознакам і пророцтвам, що, очевидячки, вже справджуються, несвідомо поринаємо в невідкладні що* денні турботи: нас дошкуляють голод, спрага, нужа,-** нищачи воші, ми скривавили собі всі нігті,—нас змагав надмірна зтома,

— Ти бачив Жозефа сьогодні? — питає Вольпат.— БІДне хлопча! Він недовго протягне.

— Він що-небудь та встругне. Я правду кажу. Хлопець заГипе? розумієш? При першій же нагоді сам кинеться дід кулю. Ось побачиш!

Та й є чого з глузду спасти! Знаєш, їх було шестеро братів. Четверо уколошкали: двох в Ельзасі, одного в діампані, одного в Аргоннах. Якщо Андре вбитий — це д'ятий.

Коли його вбито, то тіло знайшли б, принаймні побачили б із спостережного пункту. Нема чого сушити собі голову. По-моєму, тієї ночі, коли вони йшли в розвідки, ФІН, повертаючись назад, заблудився. Поповз, бідолашний, не в той бік — та й потрапив у полон до бошів.

— А може, напоровся на їхню дротяну загорожу і його вбило струмом.

— Та я ж тобі кажу, його знайшли б, коли б його було вбито. Таж боші не стали б його ховати. А його ж скрізь шукали. Коли не знайшли, значить,— поранений чи не поранений,— він потрапив у лапи до бошів.

Ця думка здається логічною, і всі згоджуються; і, поклавши собі, що Андре Меніль потрапив у полон, ним більше не цікавляться. Але його брат не перестає сумувати.

— Бідолаха, він ще такий молодий!

І вояки нашої чоти крадькома співчутливо позирають на нього.

— їсти хочеться! — раптом каже Кокон.

Давно пора їсти: всі вимагають обіду. А втім, він уже тут — це недоїдки від учорашнього.

— І що він собі думає, отой капрал? Хоче нас поморити? А, ось він! Ну, стривай, я йому зараз дам бобу! Гей, капрале, що ти собі думаєш? Чому не даєш нам їсти?

— Так, так! їсти! —хором повторюють вічно голодні вояки.

— Зараз прийду,— каже заклопотаний Бертран; він ні вдень ні вночі не має спокою.

— Та що тут! — нараз гукає Пепен.— Остогидли мені Ці сонливі макарони! Та я як оком змигнути одкрию бляшанку "мавпи"!

Драму забуто; починається щоденна комедія з їжею.

— Не чіпайте припасів! — каже Бертран.— Я повернуся від капітана і зараз дам вам поїсти.

Незабаром він повертається, приносить і роздає їжу; ми імо салату із картоплі з цибулею, наминаємо, і наші обличчя веселішають.

Параді надів на обід сукняну шапку. Це не личить ні місцю, ні часові, але шапка зовсім новісінька; кравець, к0, трпй обіцяв зробити її ще три місяці тому, приніс її Параді тільки того самого дня, коли нас послали на передову. Цей човник з яскраво-синього сукна, надягнутий на круглу макітру, робить з нього картонового рум'яного жаіь даря. Параді їсть і пильно на мене дивиться. Я підходжу до нього:

— Тобі ця шапка пасує.

— Все одно,— відказує він.— Я хочу з тобою побалакати. Ходім!

Він простягає руку до фляшкп, що стоїть біля його казанка, і, повагавшись, надумує вмістити вино в певніше місце — в горлянку, а фляшку — в кишеню. Він підводиться і йде.

Я йду слідом. Дорогою він бере каску, що валяється на земляній приступці. Ступнів через десять він зупиняється, дивиться собі під ноги, як у ті хвилини, коли він, збурений, стиха каже:

— Я знаю, це Меніль Андре. Хочеш на нього подивитися? Ходи сюди.— Він скидає шапку, згортає її, кладе в кишеню, надягає каску. Іде далі. Я мовчки простую слідком.

Ми проходимо метрів з п'ятдесят до нашої спільної землянки й перекриття з лантухів; проповзаючи під ним, ми завжди опасуємося, що ця брудна арка ось-ось обвалиться й переламає нам ребра. За перекриттям, у стіні траншеї, є западина і приступка з плоту, обмазаного глиною. Параді ступає на неї і знаком кличе мене на цей вузький і слизький помісток. Колись тут була стрільниця для вартового; вона зруйнована; її прорізали нижче й підвели тут два щити. Доводиться згинатися, щоб не вистромлювалася голова.

Так само тихо Параді каже:

— Це я приробив два щити; я дещо замислив, мені хотілося подивитися. Поглянь-но в цю дірку!

— Я нічого не бачу. Щось заступає. Що там за ганчір'я?

— Та це ж він і є,— каже Параді.

Так... Це був труп, труп людини, що сиділа в ямі моторошно близько від нас.

Я припав обличчям до крицевої платівки, притулився оком до дірки й побачив труп цілком. Він сидів зовсім блпзько; голова впала вниз, руки лежали на колінах, пальці покарлючились. Його можна було впізнати, дарма що його каламутні очі були вирячені й перекошені; велика борода наче облипла намулом, а зі скривленого рота вищирились зуби. Здавалося, мертвяк якось чудно кривиться і посміхається до своєї гвинтівки, встромленої в грязюку. Його руки були витягнуті, зовсім посиніли зверху і побагряніли зісподу від вогкого відблиску пекла.

Це був він, Андре Меніль, змочений дощем, заліплений грязюкою й піною, закаляний, страшенно блідий; уже чотири дні він сидів зовсім обік нашого насипу, в вирві від гарматня.

Між цим мерцем, покинутим у своїй надлюдській самотності, і живими людьми, що перебували в землянці, була тільки тоненька стіна землі; я завважив, що місце, куди я кладу голову, якраз проти ями, куди втиснуто це страшне тіло.

Я відступаю од прозуркп.

Ми з Параді переглядаємось.

— Не треба поки що казати Жозефові,— шепоче він.

— Звісно, ні. А зараз...

— Я сказав капітанові: "Треба в небіжчика витягти з кишепі папери!" Капітан теж сказав: "Не кажіть поки що братові".

Потягнуло легеньким вітерцем.

— Чути запах!

— Ще б пак!

Мп відчуваємо цей сморід, він проймає нашу думку, мутить душу.

— Отже, тепер,— каже Параді,— з усіх шести братів зостався тільки один Жозеф. Ось що я тобі скажу: я гадаю, що й він не жптець на цьому світі, недовго протягне. Цей хлопець себе не милуватиме, сам постарається, щоб його вколошкали. Добре, коли йому з неба впаде зручна рана, а не те — він пропав. Шестеро братів — це вже занадто. Правда? — Він додає: — Навіть дивно, що він так близько від нас!

— Його рука лежить якраз проти того місця, куди я кладу голову.

— Так,— мовить Параді,— права рука, а на ній годинник.

Годинник... Я пригадую... Мені примарилось? Приснилося? Мені здається, так, тепер я майже певний, що три дні тому, тієї самої ночі, коли ми всі так потомилися, перед сном чув начебто цокання годинника і навіть поду, мав: де він цокає?

— Так, може, його годинника ти й чув крізь стіну, каже Параді, котрому я це розповідаю.— Годинник іде собі, навіть коли людина зупиниться назавше. Та що там, цій штукенції до тебе байдуже: вона знай собі переживає чоловіка й працює, скільки їй випадає.

Я запитав:

— У нього кров на руках, а куди його поранено?

— Не знаю.