Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

тижні чи місяці, перш ніж оформити), і від нього очікували ставлення до хлопчика як до власної дитини... Це було занадто... Якби в них були власні діти до появи цього хлопчиська, йому, можливо, було б легше прийняти чужу дитину, оскільки він був би захоплений рештою дітей. І Маріка була б на сьомому небі від щастя, якби в них було кілька спільних дітей. Як кажуть, «хорошого не буває багато». Зараз він не міг змусити себе погодитися на усиновлення дитини, яка стала єдиною в його родині. Але, зрештою, ніхто не просив усиновити дитину. Маріка з самого початку монополізувала хлопця, і він відповів їй взаємністю, а свого чоловіка поклала на полицю. Здавалося, що Маріка не дуже переймається, близький він із дитиною чи ні. Вона була щаслива взяти на себе опіку над хлопчиком, і єдине, про що просили Салема, — покривати витрати.

Це була кульмінація шлюбу на взаємному коханні, що мало продовжити рід, але зачаття не відбулося. Де була Божа мудрість? Чому Він так катував чоловіка? Маріка докучала, але йому пощастило домовитися через свого приятеля про членство у Французькому пляжі, який перебував під управлінням компанії Суецького каналу, — це винятковий випадок. Вона ніколи не цікавилася пляжем до приїзду Мідхата, але потім почала водити його туди бодай раз на тиждень. Щоб малий не був сам по собі, вона запросила Сальву, її братів та сестер і деяких друзів — усе це заради хлопця. Маріка покривала витрати для всіх: їжу, напої, морозиво та солодощі, усе заради цього селюка. Членство у Французькому пляжі вимагало супроводження чоловіком їх усіх, хоча б інколи. Салем не любив ці походи, адже там його знали, і він не бажав бути поміченим із чужою дитиною.

«Ми не можемо ходити на пляж без тебе, — докоряла Маріка. — Ти повинен супроводжувати нас, навіть якщо це лише раз на тиждень. Чи ти хочеш, аби люди думали, що я вдова?»

Повернувшись з озера Темсах, Маріка пішла до Мідхата. Помітивши її, хлопець покинув пошук молюсків зі своїми друзями й почав просити у неї грошей на морозиво. Маріка повела дітей в кафе. Мідхат забавлявся, дивлячись на «голих» іноземних жінок, які лежали на пляжі «без жодної турботи». Маріка марно переконувала хлопця, що носити купальник — це не бути голим.

— Справді? — запитав він.

— А що по твоєму вони мають носити? — відповіла вона. — Ти хочеш, щоб вони пішли в море в джильбабі? І, до речі, вони хочуть засмагнути на сонці.

Але хлопчика ця відповідь не задовольнила.

— Ці жінки — дурні. Чи є щось краще у світі за світлу шкіру?

Але їй принаймні вдалося переконати хлопчика, що зиркати на жінок — це непристойно. Маріка йшла босоніж у ніжній прозорій бавовняній сукні з візерунком з дрібних різнокольорових квітів. Морський бриз підняв край сукні, відкриваючи вражаючу красу ніг. Лагідні хвилі озера лягали біля її маленьких ніжок. Вона хотіла стати матір’ю за будь-яку ціну, але Салем міг бачити в ній лише дівчину, яку зустрів в Абу Кабірі. Для нього вона була дарунком Бога; він створив їх одне для одного. Маріка кидалася до нього в обійми щоразу, як тільки він наближався. Він доторкувався губами до шиї коханої й поверхня шкіри реагувала на дотик губ, її передпліччя ставали холодними й укривалися крихітними мурашками, але вони швидко зникали, як ті що виникають на поверхні вина, щоб сповістити про його пробудження та повернення до життя. Це були уривчасті думки, які, якщо їх поєднати, сказали б: «Я люблю тебе. Я хочу тебе». Вона звикла реагувати на будь-який його натяк. Йому потрібно просто доторкнутися до коханої в ліжку, щоб вона міцно обійняла його. Так що ж сталося? Усе з того часу, як вони поділилися цією першою усмішкою, свідчило, що вона була дарунком Божим, лише для нього. Чи повернеться колись до нього його грекиня?

* * *

Як добре було в початковій школі! Адже вона мала стільки переваг: це була державна школа, навчатися в ній було престижно. Оскільки це не була приватна школа, потрапити туди було великою честю. Учень сам ішов до школи й переходив дорогу Талатіні без супроводу — і переносився у світ іноземців, оскільки школа була розташована на початку мікрорайону іноземців. Феска на його голові означала, що той, хто її носив, ставав ефенді[28], як дядько Салем. Так і було з цим хлопцем, який з полотняною торбою йшов до школи в новому костюмі та з фескою на голові. Невже пройде небагато часу, і він теж носитиме з собою ціпок із чорного дерева? Його вразила ранкова традиція школи, коли учні вишиковувалися, щоб привітатися й співали національний гімн на знак пошани «Королю нації». Учитель проходив повз кожного учня, перевіряючи чистоту. Якщо було помічено учня, чиє волосся не було підстрижене як слід або чиї нігті не були зрізані належним чином, а чи черевики не начищені, керівник витягав його зі строю та відправляв додому, а він пропускав решту навчального дня. Мідхата ніколи не витягали зі строю й не відправили додому, тому що Маріка намагалась, щоб усе було як слід: і з його волоссям, і з нігтями. Увечері він завжди купався, його фески завжди були випрасувані, черевики вичищені, сорочка чиста, а краватка зав’язана як слід. «Бачиш, який елегантний твій дядько Салем?» — завжди повторювала Маріка. Його найбільшим страхом було пропустити шкільний день. Якби це сталося, це був би крах. Та сама дитина, що більшу частину часу спала чи дрімала в школі Корану, тепер не могла пропустити й дня в школі. Якщо він хворів, і Маріці доводилося змушувати його залишатися вдома, жінка стикалася з трагедією та істеричними риданнями дитини. У свідомості селюка ніби закріпилася думка, що школа була його найсильнішою зброєю, яка штовхала вперед до міських дітей. Хіба Шабана не дав йому вказівок, що «школа — це твої мама і тато»?

Але його хвилювання щодо фески було недовгим. Хлопець був худорлявої статури, ледве міг захищатися, і те, що він не місцевий, видавав акцент. Через два дні його почали дражнити «селюком», а старші учні підкидали його феску, як футбольний м’яч на шкільному майданчику на перервах. Це стало величезним потрясінням, і того дня він, повертався додому ридаючи. На щастя, невдовзі школа вирішила відмовитися від носіння фески. Але скоро він отримав нове прізвисько: «мертвяк», обране тому, що він був тихим і часто мав блідий та млявий вигляд. Мідхат відповідав на запитання й читав настільки слабким голосом, що