Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

Наталка спустила голову і почала кліпати очима. Дві великі сльози викотились із-під вій і задержались на личку.

Петро почув, що й йому напливає сердечна вода до очей. Бідна кохана дівчина! Скільки мусила витерпіти!.. Але разом з тим зникла і його несмілість.

— Панно Наталко! — промовив, підступаючи ближче. — Не гризіться, все буде добре!

— Ая, буде… Зроблять так з татком, як з Якимцьом!.. — ледве вимовила Наталка. Плечі в неї підкулились, голова іде нижче опала, а цілим тілом потряс довго здержуваний плач.

Затулилася хусточкою і стояла, така безпомічна, така бідна і така кохана, що Петро не міг здержатися: притулив її легенько до себе. Не боронилася. Навпаки, сперлася на нього і хлипала на його грудях. Петро здержував цілою силою волі сльози, що, не маючи вільної дороги до очей, стиснули йому горло і відібрали мову. Мовчки гладив одною рукою ясну голівку, а другою горнув до себе безвільне, в’яле тіло дівчини.

Врешті поборов жаль і завернув сльози.

— Наталко! Кохана моя! Не плач!

Сам не знав, звідки в нього та сміливість узялася, що сказав до неї через «ти». Наталка, на диво, не пручалася, не протестувала.

Може, не чула його слів…

— Не плач! Наталко! — говорив щораз відважніше. — Не бійся! Татові нічого не станеться. Нині-завтра вернеться назад.

Рукою підніс її голову догори. На нього глянуло лице з заплаканими очима і скривленими устами.

Не боронилася. Так хотілося йому, поцілувати оті скривлені усточка, але тільки притулив своє лице. Наталка перестала плакати і тільки схлипувала, як дитина крізь сон.

— Ну, вже успокійсь, коханчику мій любий, — шептав до неї.— Бачиш, я приїхав до тебе і все зроблю, що можу… Тато приїде наз…

Увірвав на півслові. Почув, як мокрі від сліз, холодні уста дівчини діткнулися ледве чутно його гарячого обличчя. А може, це йому тільки так видалось?! Пригорнув кріпше кохану дівчину і завмер у вижиданні. Ще більш приблизне своє лице до її уст.

— А за мене не забула, Наталко? — сказав ледве чутно.

Від Наталки прийшла безмовна відповідь, та така, якої сам Петро не сподівався. Наглим рухом закинула дівчина руки на його шию і щільно притулила лице до його лиця.

— Ні, Петрику, не забула…

Петро в першій хвилі аж остовпів. Перший раз у житті обійняла його дівчина і призналася, що любить його, що не забула про нього. Не хотів просто вірити, що це все правда. Але глянув униз і побачив її, свою кохану, вимріяну Наталку, з руками, закиненими на його шию.

Остання опора прорвалася. Повінь невимовної радости хлинула до нього, і він, не пам’ятаючись від дивної розкоші, припав устами до її уст, очей і шиї. Чув на устах солоний смак Наталчиних сліз, але це тільки подвоювало його жажду поцілунків.

Наталка не боронилася. Як розтаялий віск, подавалася в його руках, ціла якась безвільна: з замкненими очима, з розхиленими устами лежала в його руках, мов омліла.

Тільки з-під довгих чорних вій не котилися вже сльози, а довкруги уст грала далека усмішка щастя.

— Наталочко, ти моє кохане дитинятко, дівчино моя єдина! — говорив між одним і другим поцілунком Петро і сам радів з тих відважних любовних слів. Адже має право так говорити.

— Ти, мій любчику! — додавав щораз то нові слова, а все з додатком «ти», яке йому зі всього найбільш було любе.

— Петре-е-! — почувся голос Городюкової від веранди. Наталка перша почула його. Хотіла відскочити, але Петро міцно держав її за стан, цілуючи далі безустанку. Мусила руками відіпхнути його голову, і щойно тоді пустив її.

— Петр-е-е! А де ви там? — кликала Городючка, мов причуваючи, що справді Петро не сам, а з Наталкою.

Петро добре мусив відсапнути, заки зважився відгукнутись:

— Ми тут. Зараз ідемо!

Стояв тепер проти Наталки і усміхався. Несвідомо, але сильно відчував розкіш своєї влади і дівочої покірности. Та заразом ця покірність дівоча визивала в ньому і друге почування — охоту до послуху, що випливала з почуття тієї влади.

— Наталко! Не гнівайся на мене! — заговорив покірно.

— Ет! Ти трохи незносний! — сказала ображено і видула губки.

Поправила розсипані коси і пішла стежечкою. Вона наперед, а Петро за нею… Пані Городюкова стрінула її на веранді:

— Де ти, Наталко, так сховалася, що за тобою так довго шукати треба. Петро відчув, що Наталці тяжко буде знайти відповідь і поспішив з поміччю:

— Я пішов аж над річку, потім до пасіки, звідтам до саду…

— А звідтам до лісу… — додала поважно Городюкова.

— Ні, направду, тіточко! — боронився Петро, прилапаний на видумці.

— Добре, що врешті знайшов. Ну, ходіть вже, ходіть. Наталочко, треба щось з’їсти.

Наталка аж тепер відзискала мову, коли зійшло на їду.

— Я зовсім не голодна, прошу пані. Мені нині не в голові їда…

Городюкова обняла її за стан і пригорнула до себе.

— Бідна дитина, сплакалася за татом… не гризися: муж і Петро якось його видобудуть.

Ніжно поцілувала Наталчину голову, а Наталка її руку. Петрові здавалося, що ще ніколи їхнє привітання не було таке сердечне, як нині. Може, це з огляду на нещастя в хаті, а може, на щастя у двох молодих душах?!

Запахло доброю кавою по кімнатах, і похоронний настрій немов під землю провалився. Пані Керницька краяла на таріль скібки булки, спокійна вже і менше зажурена. Прийшли чужі люди, потішили, і горе видалось їй не таким великим, як на самоті. Решти доконала благовонь попівської кави, що здавна має прикмету гоїти сердечні рани, забувати кривди, годити сварки, затіснювати симпатії. Не раз панотець, вернувши з церкви, здається, дім цілий горі дном переверне, а подадуть на стіл каву — і він смирніший від голуба. Не раз від самого рання паніматка словами куряву по кімнатах збиває, наймичок до всіх чортів порозсилає, дітей двічі перемолотить, а запахне кава, запарує сметанка — і паніматка мов не та: всміхається і прощення просить.

Так і тепер. Прийшла кава на стіл — і випогодились зажурені лиця, вступила надія в серце і віра, що все ще може добре скінчитися. До того сонце, що від раннього ранку куняло за хмарами, розсунуло їх і глянуло веселим чистим оком на бужанське приходство, вдарило промінням по шибках вікон.

Городюкова і Петро вже давно були на сніданні, але не дуже вимовлялися: залежало їм на тім, щоб Керницька і Наталка мали товариство при їді. При кінці сніданку вернув Городюк зі станиці і став розказувати.

— Я так і думав, — говорив, трохи задиханий, — що отця не повезли