Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

я так не думаю. Про­сто хочу переконатися, що він не завдасть шкоди Людям Бруду.

У захищеній кімнаті Спіро перестав грати люб’яз­ного хазяїна.

— Дозволь розказати тобі невеличку історію, Арті,— сказав він, ніжно поплескуючи Сі-Куб.— Жив собі ірландський хлопець, який уважав, що він готовий до великої гри. Тож він перейшов дорогу дуже серйозному бізнесменові.

«Не називай мене Арті,— подумав Артеміс.— Так мене батько називає».

— Бізнесмену не дуже сподобалося, що в нього під ногами хтось крутиться, і хлопця, що кричав і пручався витягли в реальність. Отже тепер йому довелося вибирати: розказати бізнесменові все, що той бажає знати, або накликати на себе та свою родину смертельну небезпеку. Ну, Арті, що ти оби­раєш?

Розпочавши гру з Артемісом Фаулом, Спіро зро­бив велику помилку. Дорослим було важко зрозумі­ти, що цей блідий тринадцятирічний підліток може становити загрозу. Артеміс скористався цією пере­вагою і навіть замість дорогого дизайнерського кос­тюма вдягнувся дуже просто. В літаку він тренувався дивитися на співбесідника великими спантеличени­ми очима, але великі очі — не зовсім те, що потріб­но, коли в тебе очі різного кольору.

Блант тицьнув Артеміса поміж лопаток.

— Містер Спіро поставив питання,— клацнув він новими зубами.

— Я ж тут, хіба не так? — відповів Артеміс.— Зроблю все що завгодно.

Спіро поклав Куб на довгий сталевий столик.

— Хочу, щоб ти дезактивував код вічності та про­сто зараз змусив Куб працювати.

Артемісу ж хотілося, аби він міг контролювати потовиділення, щоб його збентеженість мала більш натуральний вигляд.

— Просто зараз? Не все так просто.

Спіро схопив Артеміса за плече, зазирнув в очі.

— І чому це не так просто? Просто введи пароль, і ми підемо далі.

Артеміс відвів різнокольорові очі, втупився у під­логу.

— Паролю як такого немає. Код вічності не під­лягає скасуванню. Мені потрібно реконструювати всю мову. Це може забрати кілька днів.

— У тебе немає нотаток?

— Є. На диску. В Ірландії. Ваша мавпа не дозволила мені нічого брати, аби не можна було мене відстежити.

— Чи не можна підключитися до твого комп’ю­тера через Інтернет?

— Можна. Але я тримаю записи на диску. Можна злітати до Ірландії. Вісімнадцять годин туди й назад.

Спіро не схотів навіть і думати про таке.

— Забудь. Доки ти тут, ситуація під моїм контро­лем. Хто знає, який прийом чекає на мене в Ірландії? Зробимо все тут. Скільки 6 часу нам не знадобилося.

Артеміс зітхнув.

— Добре.

Спіро повернув Сі-Куб до плексигласового сарко­фагу.

— Виспись, хлопче, тому що завтра ти розбереш цю штуку шар за шаром, як цибулину. А якщо ні, з тобою трапиться те ж саме, що і з Мо Дігенсом.

Артеміса його слова аж ніяк не схвилювали. Ну не вірив він, що Мульчеві загрожує небезпека. Власне, якщо вона комусь і загрожувала, то це двом громи­лам — Пексу і Чіпсу.

ГЛАВА 9: ПРИВИДИ

В МАШИНІ

Пустир, маєток «Мальтауз Індастріалз», Південь Чикаго

ЙОН Спіро взяв Пекса і Чіпса на роботу не через їхнє красномовство. На співбесіді у них було лише одне завдання. Сотні претендентів дали по горіху й попросили розколоти так, як вони зможуть. Змо­гли лише двоє. Пекс кілька хвилин кричав на горіх, а потім стиснув його своїми велетенськими долоня­ми. Чіпс обрав більш традиційний метод. Він поклав горіх на столі, схопив хлопця, що проводив співбесі­ду, за хвостик і розтрощив горіх його лобом. Обох одразу ж узяли на роботу. Вони тут же зарекоменду­вали себе як найнадійніші помічники Арно Бланта. За межі Чикаго, щоправда, їх не відпускали, бо для цього потрібно було розбиратися в мапах,— ані Пекс, ані Чіпс цього не вміли.

Отже, цієї самої миті Пекс і Чіпс стояли собі під повним місяцем і спостерігали, як Мульч копає яму в сухій глині на дворі занедбаної цементної фабрики.

— Хочеш знати, чому мене називають Пексом? — спитав Пекс, розправляючи груди.

Чіпс відкрив пакет із картопляними чіпсами, які жував, щойно випадала така нагода.

— Не знаю. Може, якесь скорочення?

— Скорочення від чого?

— Не знаю,— знизав плечима Чіпс. Це була його улюблена фраза.— Від Френсіса?

Навіть Пекс зрозумів, що Чіпс меле дурниці.

— Френсіс? Як можна скоротити Френсіса до Пекса?

Чіпс знову знизав плечима.

— Гей. Був у мене дядько Роберт, так усі називали його Боббі. Теж ніякого сенсу, еге ж?

Пекс закотив очі.

— Це ж скорочення від слова «пектораль», дур­ню! Пекс — скорочення від пекторалі. Давні воїни носили таку пластину на грудях. І називають мене так тому, що груди в мене дуже мускулисті.

Мульч у ямі аж застогнав. Не зрозуміло, що гірше: слухати цих бовдурів або копати яму лопатою. Гно­му дуже хотілося відійти від плану і вгризтися в пух­кий ґрунт. Але Артеміс заборонив демонструвати будь-які нелюдські здібності на цьому етапі. Якщо він схибить, і цих двох не замесмеризують, паранойя у Спіро розквітне пишними барвами.

Чіпс вирішив не здаватися.

— Здогадайся, чому мене називають Чіпсом,— вигукнув він і сховав за спиною пакет із чіпсами.

Пекс потер лоба. Цікаво.

— Не підказуй,— сказав він.— Я сам угадаю.

Мульч висунув голову із ями.

— Це тому, що він їсть чіпси, ідіоте. Чіпс їсть чіп­си. Ви найтупіші Люди Бруду у світі. Чом би вам про­сто мене не вбити? Тоді б мені не довелося вислухо­вувати ваші дурні дискусії.

Пекс і Чіпс аж роти роззявили. За своїми розмо­вами вони мало не забули про маленького чоловічка в ямі. До того ж вони не звикли, щоб жертви казали щось, крім: «О, ні. Будь ласка, ні. О боже, ні».

Пекс нахилився до ями.

— Які такі дискусії ти маєш на увазі?

— Усі ті ваші пексові-чіпсові загадки.

Пекс покачав головою.

— Та ні. Я хотів спитати, що означає слово «дис­кусії». Ніколи його не чув.

Мульч із задоволенням пояснив:

— Це означає дурниці, нісенітниці, порожнє базі­кання, пшик. Тепер зрозуміло?

Останнє слово Чіпс зрозумів.

— Пшик? Гей, це образа! Ти нас ображаєш, кар­лику?

Мульч притиснув руки до грудей в німій молитві.

— Нарешті второпали.

Здоровані не знали, як і реагувати. До цього їх ре­гулярно ображали лише дві людини: Арно Блант і Йон Спіро. Але то була частина їхньої роботи, і на їхні слова можна було не звертати уваги.

— Чи ми мусимо його вислуховувати? — запитав Пекс у напарника.

— Не думаю. Може, зателефонувати містерові Бланту?

Мульч застогнав. Якби дурість була