Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Вона засміялася, а за хвилю він уже побачив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно потрушуючи тілом.

3

Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє: один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хитавиця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже розплющену під ногами траву — одружувався старший Запаренко. Довкола обійстя зібрався натовп цікавих, і між них уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля тину і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зрештою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кутневську, дочку козака Федора Кутневського, батькового приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і почав витиратись хусткою.

— Може б, і мене покликав до танцю, га? — почув він за спиною голос й обернувся різко.

Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя, що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.

— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав хрипко.

— Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а тепер відвертаєшся.

Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки, щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а пальці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.

— Не чіпляйся, — сказав Петро, відвертаючись.

— А коли мені хочеться до тебе чіплятися, — сказала Оришка і засміялася. — Була ж тобі до вподоби, коли зачіпав.

— Може, й була, — сказав він неохоче, — а може, й ні…

— Була, була, — кивала головою Оришка, і він почув, що його аж їсть її чорний, несамовитий погляд. — Хочеш, — зашепотіла вона гострим шепотом, — зголошу зараз перед людьми, що намовляв мене до блуду.

— Не було такого, — злякано сказав Петро й озирнувся, чи не чує хто.

Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя Кутневська, і ніхто не мав до них діла.

— Було, — сказала Оришка. — Пам'ятаєш, коли йшла до лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?

— Ми з тобою розминулися.

— Ти мене до лісу провів. А потім?

— Я вернувся додому.

— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.

Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посеред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося двома косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадюки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому мигонуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по тій дорозі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне! Оришка йшла із кошиком, її чорні босі ноги вигулькували з-під подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став серед тої сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку балачку. Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак отверезів і пішов геть, навіть не обертаючись.

Тепер же у ньому все похололо і змертвіло, став, наче бодня, в яку ллють крижану воду, і крижанів з ляку та несподіванки. Крижаніли й дубіли йому ноги, а язик став неслухняний, бо з голови вилетіли всі слова — а мав щось відповісти на ту видиму брехню. Роззирався розгублено і хотів одного: втекти з-перед тих пронизливих, палаючих очей.

— Стривай, Оришко, не зчиняй гвалту! — сказав він. — Може, щось і було таке, чого не пам'ятаю, але про це не тут маємо розмовляти. Давай пригощу тебе — і йди додому. Прийду до тебе, і ми розмовимося…

Знову злякано роззирнувся, а тоді покрадьки дійшов до столу, де налив чарочку і приніс її Оришці. Вона випила і зашепотіла голосно, з присвистом:

— Коли те сталося, то сталося. Ходім і тепер зі мною. Дивилася на нього так чудно, що він знову злякано озирнувся.

— Йди, Оришко, йди! Не збирай на нас очей!..

— Піду, коли прийдеш на розмову, — гостро сказала вона.

— Прийду, прийду, Оришко, — кволо відгукнувся він. — Тільки, бога ради, заберися з очей!

4

Але він не пішов до неї, бо й не міг. Натомість налив чарку і підійшов до брата, що стояв поруч з нареченою.

— Давай, брате, вип'ємо за твоє щастя!

Пригубив і передав братові, а коли той випив, налив і нареченій. Вона пригубила і віддала чарку йому, а він випив до брата й братової. Тоді взяв поставець зі столу і пішов до хліва, де сів і приклався до поставця. Підвівся і дивився перед собою тужними, каламутними очима. Здалося, що тоді на дорозі він таки був захмелілий більше, ніж треба. Що він таки втратив тямку і провів Оришку аж до лісу. На узліссі ж, де росте висока по пояс трава, він почав бігати за Оришкою, граючись. Хапав її обіруч за стан, а вона виривалася і тікала. Потім попадали вони в траву, і та зімкнулася над ними.

Петро знову приклався до поставця, після чого засміявся й закрутив головою.

— Брехня все це, — сказав голосно. — Брехня брехнею!

За спиною засопіла корова, ремигаючи, він повернувся до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так дивилася на нього й Оришка.

Зирнув у просвіт дверей. Видно було двір і в ньому повно людей, що завзято гопцювали. Стукотіли підборами і щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент Петрові батько і мати — батькове обличчя раптом попливло на хлопця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами. Петро злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах сльози.

Бачив перед собою широку, качкувату Оришчину постать: бігла від нього по траві, блискаючи чорними п'ятами. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками. Обернулася до нього, засвітило розплиле обличчя і пекучі чорні очі.

Петро здригнувся від огиди і замотав головою. Відтак поліз у темний кут, притискаючи однією рукою поставець. Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе голубими, здивованими і зчумілими очима.

— А що, Петре, — почув Оришчин голос, — воно ж таки сталося?

Він зирнув злякано в той бік, звідки пролунав голос. Дивилася на нього вологими, затуманеними очима корова й монотонно ремигала.

5

Року 1751, місяця серпня, двадцять дев'ятого дня на лохвицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак, городовий житель зі своєю дочкою Оришкою.

— Хочу заявити вам, панове урядові, — сказав він, — що над моєю дочкою поглумилися: вона зайшла в тяж. Коли я почав допитуватися, з ким утратила панєнство, то сказала, що збавив її Петро Запаренко й іншого вона до себе не відає.

Він повів у бік дочки суворим оком, і та опустила голову, знітилася і захлипала, пускаючи з очей сльози.

— Приходьте по обіді на ратуш, — сказав поважно сотник Гамалія. — Буде знято з вас допит.

Кость Гресь уклонився панам урядовим і гримнув на дочку:

— Кланяйся, хвойдо!

Оришка зігнулася і заскімлила тоненько, мов побите песеня, в той час, як її батько вже йшов сягнистою ступою до виходу. Орищка хитнула повним тілом і подріботіла слідом, сотник Гамалія прицмокнув голосно і почав колупатися, як то він звик, у зубах шпичкою.

— Знову весела справа, панове урядові, — сказав і, скривившись, подивився у вікно, за яким було видно шмат осяйної хмари.

Таку ж хмару побачив і Петро Запаренко, коли прокинувся того дня в хліві. Він лежав горілиць на соломі і дивився незмигно в прочіл. Голова йому розколювалася, він намагався пригадати, чому так важко й неприємно колотиться в його грудях серце. Але нічого не пригадав, хіба побачив біля себе порожній поставець, а коли пішов до дверей, то наступив на власну керею. Примружившись, став на вийсті а хліву і здивовано побачив, як через двір просто до нього йде одягнений у синє сердюк, і обличчя його потонуло в тіні — йшов той від сонця, тоді як сам Петро був тим сонцем густо облитий, аж мусив мружитися. На мить йому здалося, що сердюк — це знову-таки Оришка Гресівна, одягнена в чоловічу одежу, тенькнуло в ньому гостро, аж схопився за груди. Однак сердюк підійшов уже близько, і Петро побачив на його сутіннім обличчі довжелезні широкі вуса.

— Йди, Петре, на ратуш тебе звуть, — сказав сердюк, і Петро зчудувався:

— Це ж чого?

— Там тобі розкажуть, — сказав поважно сердюк і пригладив вуса. — Моє діло тебе звістити і відвести.

І вони пішли на ратуш, а на них зглядалися сусіди і питали в Петра й сердюка, що сталося, але ті мовчки проходили мимо, і тільки коли вийшли на міський майдан, начебто пробудився Петро і роззирнувся, шукаючи, чи не можна куди втекти. Бо весь він раптом почав наповнюватися несвідомим жахом, і той жах таки погнав би його в глибину вулиць, коли б не відчув чогось непевного сердюк і не взяв парубка за руку вище ліктя.

6

Оришка по обіді була не та, що вранці. Сміливо стояла перед панами урядовими, які запросили ще й колишнього обозного Павла Мартося. Петра вона начебто й не примічала.

— Я йшла у ліс по ягоди, — казала скоромовкою, наче дрібним бобом об стіну била, — й зустрів мене по дорозі Петро Запаренко. Пристав до мене, що проведе до лісу, і таки провів. Вгостив мене чаркою й упоїв. Потім, жартуючи і залицяючись, почав клястися, що візьме мене за жінку.

— Чи стрічалися ви потім? — спитав Павло Мартось.

— Коли було в Запари весілля, прийшла туди дивитися, — так само скоромовкою оповідала Оришка. — Тоді він, люди це бачили, зо мною женихався. Потім став вечір, і я пішла додому. Тоді Петро нагнав мене на дорозі і став кликати: "Ходімо десь поговоримо!" Я ж, послухавши, пішла на свою луку, і там він знову пообіцяв узяти мене за жінку. А побачивши, що Петро мене зводить, я сказала своєму батькові. А тепер і вам, панове урядові, голошу.

Петро стояв серед покою блідий і випитий, здавалося, не лишилось у ньому ні кровинки. Намагався зустрітися очима з Оришкою, але та відверталася. В цей час несподівано затарабанив об шиби дощ, хоч досі все було залите сонцем, і всі обернулися й зачудувалися: на склі тремтіли великі, лискучі краплі. Тоді Петро відкашлявся і ступив до столу, за яким сиділи урядові:

— Не вірте їй, панове, ні слова. Це вона хоче мене на собі оженити. Я ані жодною мірою не повинен і ніколи до неї не приставав!

— Чи зустрічався ти з нею на дорозі, коли йшла по ягоди в ліс? — спитав Мартось.

— Зустрічався, але розминувся, трохи поженихавшись, — відповів Петро.

На те Оришка вдарила кулаком об кулак і пішла супроти Петра, блискаючи гнівно очима.