Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

бороди, що позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я i польських послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

- Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi бояри і чого нам сподiватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Україну пiд руку турецького султана. Здається, що, пiд турком нам буде вiльнiше, - сказав щирий Данило Виговський.

- Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та помiркує, то, може, скаже iнше, - обiзвався обережний Iван Виговський. - Може, i в Москвi бояри заспiвають iншої, як довiдаються i пересвiдчаться, що польськi пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, i з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурiсть.

- I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообiдала з боярами, то з переляку втiкла б з Чигирина в Київ, - сказала Катерина.

- Та й я б не видержала i дременула б слiдком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од їх хоч i до турка, - обiзвалась Олена Нечаєва.

- Од їх i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край свiта. Ну та й цяця ж оцi московськi бояри! - говорив старий Остап Виговський.

- Нелегенько тепер i тiкати од їх, коли запряглись в московське ярмо, - сказав Iван Виговський. - Тепер вони тiльки кричатимуть на нас: "Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас, як схотять i куди схотять. А нашi - вони йтимуть пiд їх загадом, куди боярам потрiбно.

Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тiльки хитро осмiхався чорними очима, а потiм промовив:

- Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуляє собi ним шию.

"Надвоє говорить Тетеря, що i в ступi не влучиш", - подумав Iван Виговський.

- Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярськi пампушки штурхнула б рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри! - говорила Катерина. - Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона приїде в Чигирин!

Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.

- Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою, - крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.

- Хтось приїхав, хтось приїхав! Годi тепер балакати про московських бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж до самої Москви, - сказав Iван Виговський.

"Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворiтьми? Видко, що хапається. Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" - вертiлась в його думка.

Ярема одчинив скрипучi ворота так раптово, що аж ворiтницi захилитались. Вiн вглядiв, що на возi сидiв лицар. В одчиненi ворота шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири степовi орли, повернули кругом широкого двору i зопалу неначе осiли перед ганком. В повозi сидiв овруцький староста Юрiй Немирич.

Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.

- Ого! Саrissimus dominus [13] Немирич! - крикнув Iван Ви­говський.

- Тuus semper carissimus amicus et frater [14] - крикнув Не­ми­рич з воза i прожогом схопився i скочив на землю жва­во, проворно, неначе йому було ще двадцять рокiв.

Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його на повiтрi. Немирич скочив додолу i тричi гаряче поцiлувався з Iваном Виговським.

Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i садок червоним свiтом, обсипало лиснючi чорнi з сивиною Немиричевi кучерi, грало блиском на позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому за черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах з-пiд широкого кунтуша. Немирич був рiвний станом, високий на зрiст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.

Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з Немиричем дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по сходах на ганок, поцiлувався з старим Остапом i кинув жарт неначе на льоту:

- Ге! reverendissime pater! [15] Сидите тут на ганку та хлiб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочiя! До ша­блi та до списа! - крикнув Немирич до старого Вигов­сь­кого.

- Еге-ге! Моє вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на ганку грiтись проти сонечка, - сказав сивий дiд i засмiявся сухими, тонкими, нiби зiв'ялими устами.

- Просимо до господи! до свiтлицi! - просив генеральний писар Немирича.

- Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно... Сiдаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибiг до Чигирина, летiв день i нiч, - сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.

- Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста прибiг до нас, так що й воронi твої вкрились пiною, як я оце бачу? - спитав Iван Виговський в Немирича.

- Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, - сказав Немирич.

- Чого ж ваша вельможнiсть там був? - спитав старий Остап.

- Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце ми бились з королiвським вiйськом. Провчили ми добре короля Яна-Казимiра! Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочiєвi, багато мiстечок та мiст ми поздавали самохiть трансiльванському князевi, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити нашi права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з