Турянський Осип Васильович - Син землі, Турянський Осип Васильович

гладили блакитне небо, сонце, що сміялося з-поза топіль,- весь цей ясний світ - це чародійне, непонятне й величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе:

- Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя.

Обоє станули й понад зелений луг, понад хати, що поховалися у гіллі черешень і яблунь, дивилися на сонце, що за хатами примостилося у верховітті лип і скупаними в зелені проміннями пестилось кучерями мавки та їх золото ще більше золотило.

Дивилися мовчки, втонуті в зеленому і у блакитно-золотому сяйві світу.

Іван оглянувся немовби з острахом довкола, взяв у руки руку мавки й, дивлячись на неї з почуванням боготворення, озвався тихим голосом:

- Ні... Це не дійсність. Так мені здається: я живу у казці... Мені сниться дивний, понадземний сон із раю, що його на цій землі немає.

Веселкою на небі мавка усміхнулась і сказала:

- Я тебе збуджу з твойого сну, Іване.

Закинула обидві руки, мов дві лебедині шиї, Йванові на шию. Іван стрепенувся. Обняв мавку сильними руками, і їх уста злучилися в одно жагуче полум'я.

Мавка, заливаючи Івана світлом радісного сміху, закликала:

- А що? Невже збудила я тебе з твойого сну недійсності?

- Ні, моя весно...

- Чому? - сміялася та дивувалася мавка і сказала: - Мені здається: хоч би ти вмер, то я тебе збудила б до життя. Давай спробую ще раз і тепер я певна, що збуджу тебе.

Тепер цілунок був ще довший і ще гарячіший, так, що від його вогню Іван поблід, а груди мавки неспокійно хвилювали. На її яблунево-цвітнім, білім личку раз у раз перетягали густо-рожеві хмарочки кохання, пристрасті, здоров'я. Була така чудова, що сам найвищий мистець, творець людської краси, зійшовши з неба на землю, мусив би в ній закохатися.

- Я думаю,- сміялась мавка,- що тепер мені вдалось вже тебе стягнути з казкових висот на землю дійсності.

- Ні!.. - сказав Іван з допитливим усміхом.

Мавка глянула з почуттям ніяковості на Івана.

- В такім випадку це значить, Іванчику, що немає в мене сили довести тебе до того, щоб з неба ти зійшов на землю...

- Ні, немає в тебе сили... - відказав Іван.

Мавка нахмарилася, а її малі уста такий прибрали вигляд, як у маленької дитини, коли її уста складаються щораз то більше до плачу. Іван це бачив, але не питав її, яка причина цьому, тільки мовчки усміхався. Тоді мавка сказала:

- Коли так, то нічого я не варта.

З тими словами вона стала звільна стежкою йти далі, та лишила Йвана за собою. Іван забіг їй стежку травою, станув кілька кроків напроти неї і закликав:

- Прошу станути.

Мавка обізвалася:

- Я гніваюсь на себе й на весь світ... Я нічого не варта...

Іван дивувався:

- Для чого так говориш?

Мавка відповіла:

- Або я не маю сили над тобою, або ти замало мене любиш. Це я стверджую тепер. Одно і друге так мене болить, що прошу мені уступитися з стежки...

Іван засміявся голосно й закликав:

- Але ж, дитино! Ти мене й себе не зрозуміла...

- Чому не зрозуміла?

- Слухай, моя весно. Себе ти тим не зрозуміла, що посунула до крайності свою жіночу скромність, коли сказала двічі, що ти нічого не варта. Твоя краса і твоя душа такі великі та чудові, що ти варта не мене, хлопського сина, не графа й не князя, а якогось казково гарного і казково мудрого лицаря! Царевич закохався би на смерть у тобі.

- Ти, Іване,- обізвалась мавка тихо,- є моїм тим лицарем. Та що з того? Ти мене не кохаєш на життя і смерть...

- Чому?.. - чудувався Іван.

- Адже ти сам сказав, що мої цілунки не мають сили збудити тебе зі сну до дійсності...

- Так, це правда,- відповів Іван.

- А бачиш?.. Отже, що це значить? Що ти мене не любиш над усе...

Після тих слів мавка уступилася Іванові зі стежки та хотіла далі йти сама. Однак Іван узяв її за руку, засміявся голосно й закликав:

- Послухай, в чім діло. Отже, те, що я сказав, ти мусиш не інакше розуміти, тільки так!

Ти, мавочко моя, ніколи не будеш мати сили стягнути мене з неба на землю, тільки навпаки: ти з землі та з життя усе для мене небо створюєш і створювати будеш.

І хоч би стала ти навіть бідною, а я бездомним жебраком, то з тобою разом і найбільша нужда перестане бути нуждою і стане сном, і казкою, і світляною дійсністю для мене.

Коли мавка вислухала до кінця тих слів Івана, кликнула захоплено:

- Ох, яка я глупа й недогадлива була сьогодні! Мій Іване! Прости мені, що я на тебе сердилась. Я тебе перепрошу гарненько...

Мавка кинулась Іванові на шию, а Іван взяв її на руки, як дитину, і тримав її, причому мавка оплела руками шию Івана і свої уста злучила з устами Йвана. Цілувались так гаряче, наче би одно одному забажало вицілувати серце й душу з тіла.

Коли мавка з рук Івана знову станула на землю, вся рум'яна, розгарячена закликала:

- Ох, яка солодка втома! Аж уста мені чогось пашать, горять. Іваночку, що це таке?.. Невже тобі так само?

- Так,- відповів Іван.

- Яка тому причина, Йване?

- Така, що ми обоє цілувались дуже пристрасно. Коли й надалі будемо кохатися з таким огнем, то нам загрозить небезпека.

- Яка? - цікаво й живо запитала мавка.

- Обоє ми станемо білими муринами...

- Що це значить, Іване?..

Іван відповів:

- Дістанемо тоді обоє муринські товсті уста...

Мавка заходилася від сміху і закликала:

- Це нічого. Будемо мати чим цілуватися...

Обоє раділи, як діти. Від їхнього сміху, кохання і щастя небесна блакить іще більше синіла, а сонячне світло ставало ще більше світляним і небо ще більше небесним.

Взялися за руки і стежкою далі йшли.

Тепер мавка почала розмову про свої враження з нинішнього празника. Розказувала про своє захоплення усім, що бачила та чула. Подивляла всі укриті скарби вдачі й духа українського народу. Дивувалася оригінальності характеру у простолюддя і стихійній силі таланту, який дрімає у селянських душах і марніє, невідкритий і занедбаний.

- Візьмім, наприклад, під увагу перше всього твого батька, Йване,- говорила мавка.- Не можу собі уявити більш оригінальної людини. Він був скупий, жорстокий, невблаганний супроти