Чарльз Діккенс - Великі сподівання, Чарльз Діккенс

- То це ви чоловік сестри цього хлопця? - повторила своє запитання міс Гевішем.

Як це не прикро, але протягом усієї розмови Джо вперто звертався саме до мене, а не до міс Гевішем.

- Бачиш, Піпе, воно така справа,- почав нарешті Джо вельми розважливим, щиро довірливим і водночас глибоко чемним тоном,- що я таки взяв та й оженився з твоєю сестрою, а до того був, як то мовиться, парубком.

- Ага,- зауважила міс Гевішем.- І ви виховали цього хлопця з тим, щоб узяти його собі за підмайстра? Так я розумію, містере Гарджері?

- Ти ж знаєш, Піпе,- відказав Джо,- що ми з тобою завше були друзями і не раз балакали, як воно тоді чудовно буде. Але я нічого, Піпе,- коли маєш хоч найменшу нехіть до цієї роботи - ну, що, мовляв, бруд, і сажа, і всяке таке,- то ніхто тебе й не силуватиме.

- А чи хлопець,- запитала міс Гевішем,- коли-небудь висловлював свою нехіть? Чи подобається йому це ремесло?

- Ти і сам, Піпе, гаразд знаєш,- мовив Джо ще розважливішим, довірливішим і чемнішим тоном,- що завше про це мріяв, скільки жив.- (Ще й не прозвучали подальші слова, а я вже вгадав з вигляду Джо, що він зараз приточить сюди риму зі своєї епітафії.) - І ні про яку нехіть ти не говорив - ти завше про це мріяв, скільки жив.

Даремно пробував я переконати його, що він повинен звертатися до міс Гевішем. Що дужче силкувавсь я показати йому це жестами й мімікою, то довірливіш, розважливіш і чемніш промовляв він таки до мене.

- А договір ви принесли? - запитала міс Гевішем.

- Ну, Піпе, знаєш,- відказав Джо, немовби вважав трохи несерйозним це запитання,- ти ж бачив, як я поклав його в капелюха, то він там і лежить - хіба ти не знаєш? - З цими словами він дістав і простяг його - знов-таки не міс Гевішем, а мені. Я аж знітився з сорому за свого любого Джо - з сорому, де правду діти,- коли побачив, як Естелла, стоячи за кріслом міс Гевішем, зухвало сміється очима. Я взяв документ з його рук і передав міс Гевішем.

- То ви не розраховуєте,- сказала міс Гевішем, проглянувши папір,- ні на яку винагороду за навчання хлопця?

- Джо! - докірливо кинув я, оскільки він затято мовчав.- Чого ти не відповіси…

- Піпе,- зупинив мене Джо, аж ніби образившись,- таж воно така справа між нами, що на це й відповідати нічого, бо ж ти знаєш, що відповідь лиш одна: ні. Ти знаєш, що ні, Піпе, то нащо мені й повторювати?

Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.

- Піп заслужив на винагороду,- сказала вона.- Ось тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.

Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.

- Це дуже з твого боку щедро, Піпе,- сказав Джо,- щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,- мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібратськи звернувся до міс Гевішем,- а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я - виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок… е-е… передали… щоб він… задля спокою душі… які й не думали, не гадали…- тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: - І в думках такого не мав! - Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.

- На все добре, Піпе,- сказала міс Гевішем.- Випусти їх, Естелло.

- А мені ще приходити, міс Гевішем? - поспитав я.

- Ні. Тепер твій господар - Гарджері. На одне слівце, Гарджері!

Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:

- Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.

Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,- знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.

Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: «Дивовижа!» Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє «Дивовижа!», Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями. Нарешті він висловився дещо докладніш: «Ну й дивовижа, Піпе!», після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.

Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.

- Ну? - скрикнула вона заразом до мене й Джо.- То як з вами обійшлися? І чи ж зволите ви тепер розмовляти з такими простими людьми, як ми, хотіла б я знати?

- Міс Гевішем,- почав Джо, втупившись у мене, наче силкувався напружити пам'ять,- дуже наполягала, щоб ми передали від неї… як-то вона казала, Піпе,- привітання чи шанування?

- Привітання,- підказав я,

- Отож і мені так пригадується,- підхопив Джо.- Привітання від неї місіс Дж. Гарджері…

- Дуже воно мені потрібне! - буркнула моя сестра, хоч трохи й улещена.

- І що вона, міс Гевішем, страшенно шкодує,- мовив далі Джо, знову втупившись у мене, щоб краще напружити пам'ять,- що стан її здоров'я позбавляє… чи то не дозволяє, як, Піпе?

-