Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

— Залюбки, — солідно гримнув Шериф. — А Макс противний, як усі коти.

— Ліпше подумайте, що ви нам із Лондона привезете, якусь англійську м’ясо кісточку. Ось дивіться, тут я поклала квитка, тут медичне страхування, тут паспорт, оце гроші, це — торба з ліками. З вами полетить людина з посольства, я з ним говорила, симпатичний хлоп, відповідальний, усі питання до нього, він непогано володіє мовою.

Ми вас проведемо до Борисполя, а тоді зустрінемо.

Ви запам’ятали, як вітати королеву?

— Гелло.

— Більше вам нічого й не треба. — І ти тут шануйся, бережи себе, я прагну здорового онука… — Маріванна тихо засльозилася.

До квартири зайшов худорлявий юнак у бездоганному костюмі.

— Знайомтеся, це Алан, якому я вас і здаю з рук у руки. Її Величності — вітання.

Як їхала до летовища, як вантажилася з возиком до «боїнга», як летіла, Маріванна пам’ятала кепсько, бо по українському зосереджувалася лише на тому, аби поменше клопоту завдати своїм супутникам. Не зчулася, як мила усміхнена стюардеса оголосила кількома мовами, що аеропорт Гітроу радий вітати прибульців.

Серед натовпу вище над інший стримів плакатик на кийку з написом КYIV. «Це для нас», — Алан викотив возика з терміналу. Перше, що вразило Маріванну — пахощі. Давно не була на батьківщині ані на вокзалі, ані в аеропорті, та пам’ятала, що громадські місця так не пахнуть. Алан щебетав із зустрічальником, радів, навідався ж додому. Маріванна роззиралася. Вирувало різномовне різноголосся, індійські родини (татусі в завиваних чалмах, мами в сарі) випасали виводки індусят. Чорні, жовті, шоколадні всіх відтінків обличчя, накрохмалені поліціянти в ребристих кашкетах… І запах, свіжий, смачний, квітковий вихлюпувався з кожної крамнички. Маріванна благально подивилася на Алана. Той зрозумів, підкотив возика до білосніжних дверей із написом «ледізрум».

— Упораєтеся, чи покликати когось на допомогу?

— Сама.

За дверима Маріванна зачудувалася, кахляно дзеркальний рай виблискував і ароматів фіялками. Хіба туди можна це саме? Забурмотіла злита вода, пахощі посилилися, з кабінки вийшла леді, автоматично всміхнулася Маріванні, вмила руки, вийшла. «Що вони тут їдять, коли так пахнуть?»

Маріванна побачила на одній з котрихось дверей зображення інвалідного візка, вкотилася. Простора кабінка обладнана поруччями на стінах, під’їзним пандусом, під кожним нікельованим краном окрім напису вказувала на його призначення дохідлива картинка.

У «мерседесі» перед водієм підморгувала панель керування. «Це комп’ютер», — перехопив погляд Алан. «І в нас уже так само», — мовила патріотично Маріванна.

У крихітному номері недорогого готелю теж усе прилаштовано до перебування тут людини на візку. Алан здав Маріванну усміхненій мулатці у крохмальному очіпку і такій самій запасці на тем ній сукні. «Це черниця, — пояснив, — вони у нас опікуються такими людьми, як ви». «Не сказав — інвалідами, і на тому спасибі». «Мерил», — осміхнулася мулатка білозубо. «Ми — тезкині», — зраділа Маріванна. «Сестра Мерил допоможе вам у всьому, вона навіть знає кілька російських слів».

«Здравствуй, пока, нє нада», — засміялася Мерил.

«Сьогодні у вас сніданок, відпочинок і екскурсія містом. Завтра — прийняття в палаці. Я за вами заїду. Бай». — «Бай», — увійшла в роль Маріванна.

У Лондоні Маріванна започувалася, як удома.

Саме так і уявляла вона це місто. Двоповерхові автобуси, паби, міст Тауер, сам Тауер з тлустими воронами на газонах, Темза, Вестмінстер, Біґ Бен, Бейкер стріт з Голмсом. Уразила кількість квітів — на вікнах, на стовпах, під вікнами. Ще прохолодно, як вони тут виживають? І загальне враження — Лондон веселе, яскраве, розмаїте, святкове місто. Хто казав, що тут смоґ? Що все сіре й сумне? Аби ото язиком молоти.

Увечері, вже в ліжку, турботливо підтикана зусібіч ковдрою, увімкнула телевізора. Останні новини. Війна в Іраку таки розпочалася. Зрозуміло без перекладу, з картинки. Без угаву повторювано: Буш Блер, Блер Буш… Маріванна розхвилювалася. Покликала Мерил. Та зателефонувала Аланові. Заспаний Алан пояснив п’яте через десяте, що війна розпочалася, що в антиіракській коаліції бере участь Британія. Англійці бомбують Багдад, британські піхотинці воюють проти арабів. Маріванна далі не слухала. Як же це так, Єлизавето! Хіба так можна! Там живі люди! Ну, хай американці, вони задираки. Але — британці! Монархічна країна! Такі туалети!

Перестаєш вірити в людство взагалі…

Маріванна майже не спала. Спершу думала — так, потім — отак, тоді — взагалі відмовитися…

Але ж люди везли, незлецькі гроші витратили, а раптом на Аланові окошиться… Чи на Мерил…

Рішення склалося вдосвіта. Втішена Маріванна задрімала впівока.

Метушливий ранок збіг у клопотах. Виїхали до палацу заздалегідь, бо там черга. Маріванна хвилювалася. Картала себе, що послухалася Зірки і вбралася в народний костюм, узятий напрокат в оперному театрі. Мабуть, із «Наталки Полтавки» або з «Запорожця за Дунаєм». Чи зрозуміють вишиту сорочку, плюшеву корсетку, малиновий очіпок? Чи не сміятимуться? З України! Було б убратися у щось чорненьке, довгополе, аби не видно було покручених ніг. «Тоді треба капелюшка, бо жінок без капелюшків не буває», — безапеляційно заявила Зірка. Маріванна могла датися на тортури, але капелюшка не наділа би під розстрілом. Що вона — королева мати?! На заводі, де все життя пропрацювала, зроду-віку не бачила жінок у капелюшках, хіба як делеґації цехами водили, чи артистки які приїздили до Палацу культури.

Черга з машин до палацу збилася чималенька, просувалася поволеньки, чорні авта під’їздили до входу, випускали запрошених, забиралися геть.

Маріванна заспокоїлася. Жінок у народних строях було багато. Та таких, що оперна плюшка і плахта видавалися найскромнішими. Як жіночка-муринка несе свого двометрового тюрбана та не впаде у кілометрах накрученої на себе мануфактури? Чи жовтенька — у розмаїтому халаті, чи смаглявка в сарі, чи… Дякую, Зірко, нехай бачать: наш очіпок незгірший за інші, а може, навіть і кращий. Бо ми — теж Європа. Хоч і в очіпку.

Заля для приймань заповнювалася, широкий світ звузився до простору, обмеженого гобеленовими стінами палацу, високе товариство стиха гомоніло, вигравало всіма кольорами спектра. Світ спілкувався, посміхався,