Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

Роберт продовжив, наче говорив сам до себе:

— Бібліотека — серце абатства, без неї Гора стане кладовищем, куди приходять прочани, щоб побачити череп Обера чи торкнутися відбитка ступні Михаїла, а вони обидва такі ж мертві, як і каміння. Недостатньо просто пильно оберігати зачинені книжки з минулих століть, які нам вдалося врятувати, потрібні й нові книжки, а для цього — й нові писці, закохані в мудрість і байдужі до спокус світу. Та монахи й художники зараз є в усіх містах. В університетах уже не розраховують на духовенство. Абатства поволі сповзають у забуття, а наша бібліотека вже кілька століть тихо помирає.

— Вона помирає так довго, що її можна вважати безсмертною, — відказав Клемент, усе ще посміхаючись.

Роберт не відповів. Вони хвилю помовчали. Клемент продовжував кип’ятити трави і квіти. Біля нього викачувався кіт. Як йому вдається завжди залишатися таким чистим і при цьому борсатися в такому бруді? Я дивився поверх наших голів на цю масу каменю, зведеного для того, щоб прихистити людей, чиєю місією було зберігати книжки. І раптом шалена думка пронизала мене: то не твори потребують захисту монахів, то людям потрібні книжки. Ми помремо, а книжки виживуть.

Роберт сів поряд із братом Клементом і взяв дрібку порошку, яку підніс до носа. Очі донизу, Клемент запитав його:

— Ви сильно страждаєте?

Роберт здригнувся і кинув на мене довгий погляд. А потім видихнув:

— У певні дні. — На його губах з’явилася слабка посмішка: — Болиголов трохи притлумлює біль.

Клемент підвів голову.

— Я нічого не казав ані вікарію, ні його помічникам, бо вважав, що таким було б ваше бажання, — нарешті мовив він.

Роберт подякував йому кивком голови. Мені здавило горло, я прочистив його, та все ж не спромігся вимовити ні слова. Цієї миті мій друг скидався на ті зимові квіти, які його оточували: самотні, вразливі і заповзяті.

* * *

Якось увечері, перед вечернею, Роберт пішов зі мною до маленького хворого. Андреас уже був там, а ще Клемент, який приніс йому зілля. Ми мовчки приєдналися до них. Андреас зацікавлено глянув на Роберта, повагався мить, а потім спитав:

— Це ви той, хто опікується книжками?

Роберт посміхнувся до нього:

— Можна сказати й так.

Хлопчина дістав десь із-за спини стос, який зібрав на затоці. Аркуші висохли, та навіть на мій погляд було очевидним, що половина тексту втрачена.

— Я знайшов оце.

Роберт насупив брови, простяг руку і переглянув аркуші, які показував йому Андреас.

— Де ти це знайшов?

— У піску.

— Де у піску?

— Біля стін.

Я кивнув головою, щоб підтвердити, що все вірно. Я бачив, як Роберт намагається впізнати текст. Видно було, що він відмовився від цього.

— А ще якісь там були? — запитав він нарешті.

— О, звісно, — відповів хлопчина. — Та я не зміг їх зібрати, приплив забрав із собою все.

Роберт легенько провів рукою по аркушах, наче пестив знайому тварину, а потім повернув стос хлопчині зі словами:

— Вона твоя. Ти врятував її, тепер потурбуйся про неї.

Хлопчина притиснув аркуші до грудей, а потім запитав:

— А чи правда, що вони всі різні?

Роберт звів брови догори. Я стежив за їхньою розмовою неуважно, я дивився на Казимира, він випростався і дихав легко. Клемент переводив погляд із Роберта на хлопчика, який сидів перед ним. Їхня розмова зацікавила його.

— Книжки, — вів далі хлопчина. — Вони всі різні?

— Так і ні, — відповів Роберт. — Є сотні різних книжок, написаних ще за часів Античності, а з тих сотень безсумнівно існують ще десятки копій.

— Їх переписували кілька десятків людей одночасно?

— Ні, не одночасно, — сказав Роберт посміхаючись, — але робили копії і копії з копій у різних місцях, переписували роками, тож сьогодні копія цієї книжки може знаходитися в Москві чи в Константинополі. А може в тебе і єдина.

Хлопчина помовчав хвилю. Він безсумнівно вже чув це слово — Константинополь, звучання якого нагадувало про війни і про гроб Господній.

— Але ж, — продовжив хлопчина, — вони не однакові, якщо їх переписували різні люди у різний час, правда ж?

Я усміхнувся. У мене були такі ж самі думки. На це відповів Клемент:

— Вони не однакові найпередніше тому, — сказав він лагідно, — що їх читали різні люди в різний час.

Хлопчина здивувався, проте не так сильно, як Роберт.

Коли ми кілька хвилин по тому підвелися, щоб іти, Клемент подався за нами. Наші сандалі лунко стукали об холодне каміння. З моря дув вітер, змушував нас ховати руки в кишені, а підборіддя в коміри пальт. Незважаючи на холод, Клемент завів нас в клуатр, де ми ходили і напівголосно продовжували розмову.

— Ви вже чули про того чоловіка, в Німеччині, який знайшов спосіб робити копії книжки, сотню за раз? — запитав він.

Роберт усміхнувся.

— То він вічний?

— Цілком можливо.

Він також усміхнувся, щоб заперечити