Олексій Анатолійович Кононенко - Месник

– Ще троє повинні приїхати, або четверо…

Модест озирнувся на скрип дверей. Очі різонув спалах і лише потім у вуха вдарив ляск пострілу. На межі світла і мороку стояла гола розпатлана Лана, тримаючи обома руками револьвер Боліка. З відкритого рота Клішні вирвався нелюдський крик, який, здавалося, розсунув стіни сараю. У нього між ногами вирував кривавий фонтан. Модест кинувся до Лани, але вона з холоднокровністю божевільного, майже не цілячись, вистрілила ще раз. Щокою відчув лет розпеченого металу… Крик обірвався… Подивився на Клішню. З дірки у скроні на підлогу стікала темна рідина. Мовчки взяв лампу, обійняв тремтячу Лану, повів у хату.

– Так ти всіх сюди збереш. Заспокойся.

Відібрав револьвер, відвів до кушетки, укрив ковдрою.

– Що вони з тобою зробили?

Довго дивилася в очі, дістала руки з-під ковдри, чужим голосом вимовила:

– Що можуть зробити бандюки з жінкою, яка потрапила до них у лапи?… Запам’ятала всіх… Дякую, що порятував… Тепер я погуляю…

– Пробач… Залишив тебе…

– Нагрій води… Не придумуй і не говори дурниць, усе вже сталося, ти не винен.

Модест поставив на плиту відро води, підкинув дров. Ніч ніяк не йшла геть.

– Я відчувала, що відбувається щось не те, озиралася, сторожилася, ніби все передбачила… Не чекала від Льоліка… Сволота!.. Дай сигарету.

– Я ж не…

– Там, на столі.

Знайшов на столі сигарети і запальничку, подав Лані. Закурила, вдихнула глибоко, хрипко виштовхнула із себе дим.

– Я була у баби Насті, поговорили. Розповіла вона історію свого намиста, пригостила мене парним молоком. Коли йшла, баба подивилася на мене строго і сказала, що не продасть вона намисто ні за які гроші, так, мовляв, і передай. Відчувала… Тут мене зустрів Льолік, чемно пропустив у дверях і… заїхав у потилицю… Вони навіть не пропонували мені нічого, знали, що не погоджуся… Сашко знав.

– Лано… Не може бути, щоб Саня. Щось не так…

– Може! Грошики у твого Сані засвітилися в очах, великі гроші. Мене здати йому, що два пальці обісцяти. Адже повернути мене собі він не може. Розуміє… А тебе… Напевно, помучився твій однокласничок годинку, перш ніж на це пішов. Так! Міцно він у шефа на гачку.

Прикурила нову сигарету.

– Я чому так упевнено кажу. Прийшла до тями отут у хаті на кушетці, зв’язана по руках і ногах. Вони при мені розмовляли, нічого не приховували, як при покійниці… – закашлялася. – Бабу Настю Клішня і Пастух прибрали, без крові, як Сашко і радив. Тебе весь час чекали. Він сказав, що тільки ти на браслет наведеш, мовляв, тобі браслет цей сам висвітиться. А сьогодні пішли по дурості, лопухнулися. Вчора випили добряче, за мене взялися, відтрахали кожен як хотів і як міг у всі дірки… Тикали в мене всіляку гидоту… Боляче… Особливо наші старалися, вони на мене щодня облизувалися, а тут… Потім засперечалися, Льолік і Доня чужак, Льолік кричав, що браслет знайде, і тоді преміальні дістануться. От і пішли. Прив’язати мене, як звіра, Болік додумався… Печерний!

– А лісничий де?

– Убили. Закопали в льосі, зверху консервацію поставили.

– Гади!

– Модю, вода зігрілася, помитися хочу. Вийди, га?

Вийшов у двір. Сірий, похмурий ранок приходив повільно. Зайшов у неглибокий льох, навпомацки відставив кілька банок, попробував ногою, просідає. Повернувся. Вчасно. Почув шум автомобіля. Миттю закрив двері за собою на кілок.

– Та що ж ти?! Я ж просила!

Лана стояла над мискою, у якій колихалася мутно-червона вода.

– Вибач, гості їдуть… Йди в прибудову.

– Відвернися.

Модя почув скрип дверей. Ледве встиг підхопити миску, яку вже одягнена Лана намагалася винести в сарай.

– Дурна!

Поставив миску за двері.

– Хто це нас порадував?

– Дебіл, якого ти пристрелила, казав, що ще бійці з міста повинні під’їхати… Ти зможеш, Лано?

– По твою душу, між іншим, – прокоментувала Лана.

Запитання вона пропустила повз вуха. Уважно оглянула револьвер.

– Три патрони є.

– Мало…

– Подивися в прибудові, у лісника зброя має бути.

Модест відшукав пристойну двостволку і коробку патронів на великого звіра.

– Порядок. Я це все тобі залишу, будеш прикривати.

– Модю, вони знають, що ти тут, стріляти будуть по всьому, що рухається. Це не дурні-охоронці, Саня з Бергамотом надішлють бійців.

– Так, вони знають, що я тут, ти права… Втрачати нічого, спробую… – рішуче відрізав Модест, відчиняючи двері. – Закрий за мною.

– Ти куди?

– На горище. Стріляй тільки у крайньому випадку, вони не знають, що нас двоє. Прикривай, Ланаріє.

Новенький потужний УАЗ під’їхав до огорожі і зупинився. У машині троє. Виходити не квапляться. Нарешті передні дверцята майже синхронно відчинилися. Двоє вийшли, але так і залишилися під прикриттям дверцят. Третій на задньому сидінні чимось зайнятий! Ага, збирає оптичну гвинтівку. Ті двоє, напевно, теж зі зброєю. Двадцять кроків – не відстань і для пістолета. Один вийшов, став лівим плечем уперед, права рука опущена вздовж тіла, прихована.

«Так, Сашок, людей ти надіслав. Як же ти браслет хочеш роздобути, якщо мене зібрався уколошкати? Не будуть вони стріляти, взяти хочуть, уб’ють потім… Ну, це ми ще подивимось!»

Тишу розітнув різкий сигнал автомобіля.

– Гей, там, у домі, – гикнув той, що стояв на виду, – зустрічайте гостей!

Модест і Лана мовчали. Другий теж вийшов на відкрите місце, зброю не ховав. Постояли, перезирнулися, перший жестом дав указівку тому, що в машині. Той вийшов, перемістився за передні дверцята, зготував оптику. Двоє з пістолетами на відстані семи-восьми метрів один від одного, пританцьовуючи, наближалися до будинку.

«Тільки б Лана не сполошилася… Правильно зрозуміла… Нехай би взяла того, що