Йоганн Вольфганг Гете - Твори

24 листопада.

Вона відчуває, як я страждаю. Сьогодні погляд її глибоко пронизав моє серце. Я застав її саму; я мовчав, а вона дивилася на мене. I я вже більше не бачив ні її милої краси, ні сяйва її чудесної душі; все це раптом зникло. Мене заворожив зовсім інший вираз в її очах, сповнений найщирішого співчуття і ніжного жалю до мене. Чому не посмів я припасти до її ніг? Чому не посмів кинутись їй на шию і відповісти тисячею поцілунків? Вона швидко сіла за фортепіано, знайшовши там притулок, і до своєї гри долучила ніжну, тиху, як зітхання, пісню. Ніколи ще її губи не були такі чудові. Здавалося, ніби вони напіврозкрились, щоб увібрати солодкі звуки, які лилися з інструмента, а з її чистих уст злітало лише найніжніше відлуння. Ах, хіба ж можна це висловити! Я не міг довше витримати і, схилившись, дав собі клятву: «Ніколи я не насмілюся поцілувати вас, дорогі, натхненні духом небесним уста!» I все-таки… я хочу… Розумієш, ніби стіна стоїть поміж мною і… блаженством… Переступити? А тоді спокутувати гріх. Та хіба ж це гріх?

26 листопада.

Іноді я кажу собі: «Твоя доля виключна», — і називаю інших щасливими. Ніхто ще так не мучився, як я! А коли почну читати якогось стародавнього поета[28], то мені здається, ніби я заглядаю в своє власне серце. Скільки мені доводиться терпіти! Ах, невже ж були й до мене люди, такі нещасні, як я?

30 листопада.

Не можу, не можу отямитись! Куди б я не пішов — скрізь натрапляю на явища, які просто зводять мене з розуму. I сьогодні! О доле! О люди!

Так ополудні брів я собі бережком; їсти мені зовсім не хотілось. Навколо безлюддя. Пронизливий, вогкий вітер дув з гір, над долиною тягнулися сірі дощові хмари. Ще здалеку я побачив якогось чоловіка в благенькому зеленому сурдуті. Він лазив по скелях і, мабуть, шукав цілющі трави. Коли я підійшов ближче, він обернувся, почувши мою ходу, і я побачив цікаве обличчя, прямодушне й чесне, головною рисою якого був смуток. Його чорне волосся було приколоте з боків шпильками в дві буклі, а ззаду заплетене в товсту косу, яка звисала на спину. З одягу його було видно, що це людина незначного стану, то я й подумав, що він не розгнівається, коли я поцікавлюся його заняттям, а тому й запитав, що він робить.

— Я шукаю квіток, — відповів мені він, глибоко зітхнувши, — але їх ніде нема.

— Пізно вже для квітів, — мовив я, усміхаючись.

— Є багато різних квітів, — сказав він, спустившись додолу. — В моєму саду цвітуть троянди й козолист двох сортів. Один дав мені мій батько, він росте як бур'ян, я вже два дні шукаю його і не можу знайти. Тут на привіллі росте багато квітів — жовтих, голубих і червоних, — та й золототисячник гарна квітка. Жодної не можу знайти.

Я відчув, що тут щось негаразд, і обережно запитав:

— А навіщо вам квіти?

Обличчя його пересмикнулося від якоїсь дивної, судорожної посмішки.

— Тільки не зраджуйте мене, — сказав він, поклавши палець ва губи. — Я обіцяв букет моїй коханій.

— Оце гарно,—..мовив я.

— О, в неї є безліч усього, вона багата, — пояснив він.

— А проте їй любий ваш букет, — зауважив я.

— Еге, у неї є й самоцвітне каміння, і корона, — вів далі він.

— А як же вона зветься?

— От якби генеральні штати заплатили мені,— сказав вів на те, — то хіба б я був такий? Е, було колись і мені добре. А тепер я пропаща людина. Тепер мені…— I він підняв до неба повні сліз очі, що висловили все.

— Отже, ви були щасливі? — запитав я.

— Ох, я хотів би, щоб знову так було! — вигукнув він. — Так мені було тоді добре — легко, весело, як рибі в воді!

— Генріху! — покликала стара жінка, що прямувала до нас дорогою! — Генріху, де тебе носить? Ми скрізь тебе шукаємо! Йди їсти!

— Це ваш син? — запитав я, підійшовши до неї.

— Атож, мій бідолашний син, — відповіла вона. — Важкий хрест послав мені господь.

— Чи давно це з ним? — спитав я.

— Такий ось тихенький він уже з півроку. Хвалити бога, що хоч такий, а то спершу з рік він був просто несамовитий, в божевільні на нього накладали ланцюги. Тепер він нікому не чинить зла, тільки все торочить про королів та царів. А який був славний хлопець! Давав мені на прожиток, чудово писав, і раптом найшла на нього меланхолія, захворів на гарячку, став як несамовитий, а тепер ось — як бачите… Е, пане, якби я вам розказала…

Я припинив зливу її слів питанням:

— А що то за часи, коли він був такий щасливий і які так вихваляє?

— От дурний! — скрикнула вона, співчутливо усміхаючись. — То це він говорить про ті часи, коли сидів у божевільні й нічого не пам'ятав.

Мене мов громом ударило. Я тицьнув їй у руку монету й кинувся геть.

— То ось де ти був щасливий! — вигукнув я, швидко йдучи до міста. — Ось де тобі було як рибі у воді! Боже правий! Отака наша доля. Та невже тільки тоді людина й щаслива, коли не має розуму або втратить його? Бідолахо! Як я заздрю твоїй безтямності, твоєму божевіллю, в якому ти скнієш. Сповнений надії, виходиш ти взимку, щоб нарвати квітів для своєї королеви, — взимку! — і журишся, що не можеш знайти їх, і не збагнеш, чому їх немає, а я, я виходжу без надії,