Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

уже лежала в своїй кімнаті з оцтовою примочкою на лобі. О сьомій з'явився сам Бедфорд.

— Спокій, Маргарет! — сказав капітан, побачивши розгубленість місіс Пембертон і, ні про що не питаючи в неї, пройшов до вітальні. На допомогу йому хутко прийшов Бріггс, і обоє схилилися над картою.

Містера Бедфорда призначили супроводити колону важких облогових гармат, які Калькутта посилала на допомогу британському війську, що стояло під мурами Делі.

Треба було вибрати маршрут, а це було не так просто.

Бріггс, повзаючи з люлькою по карті Інді», посипав міцним зеленим тютюном усю північну половину півострова, захопив і Непал, і навіть клаптик Бірми.

— Найскладніше — це з Верхнім Бенгалом! — журився Бедфорд.

— В Ауді і в сусідніх провінціях ще складніше, — хрипів Бріггс.

— Спокій, дорогий майоре, — повторював Бедфорд. — Давайте по черзі. Дінапур?

— У Дінапурі збунтувався Тридцять другий піхотний.

— Так. Тоді обійдемо. Бенарес?

— У Бенаресі заворушення.

— Але ж там півроти британських солдатів!

— Були! — заперечив майор. — Ми не знаємо, що з ними сталося.

— Далі! Аллахабад?

— З Аллахабада хороші вісті. Там уже пройшов зі своїм загоном Джордж Нейл.

— Отже, від Аллахабада йдемо на північний захід, просто через Доаб. А як справи на лівому березі Джамни?

— Зачекайте! Тут ще Лакнау на шляху.

— У Лакнау, дорогий майоре, справи дуже кепські. Британський гарнізон блокований бунтівниками.

— Невже це правда? — простогнала місіс Пембертон. — Адже наш Джон у Лакнау!..

— Спокій, Маргарет!.. На допомогу нашим силам у Лакнау поспішає генерал Хавелок.

— Він уже давно поспішає. І ніяк не може дійти.

— Це не так просто, люба. Усі військові станції збунтувалися на його шляху. Що ж у пас далі?

— Аллігур.

— Так, Аллігур і мій друг Дік Гарріс. А де ж Дженні? — раптом пригадав Бедфорд. — Ми ще не вирішили, що з нею робити.

— Дженні?.. Я… — Я не знаю, де вона, — ледве вимовила місіс Пембертон.

Цієї самої хвилини Дженні з'явилася на порозі вітальні. Солом'яний брилик дівчинки збився на потилицю, стрічки висіли незав'язані, оборки плаття пом'ялися і були в пилюці, наче вона підмела ними половину Калькутти. Але обличчя Дженні сяяло. Їй пощастило виручити з тюрми Макфернея.

Шотландець подав у суд документи: Аллан Макферней, родом із Едінбурга. Проте обвинувачений був темний на обличчя, як переспілий банан, а юрба тубільців, що зібралася під дверима суду, привітала його, як вітають індуси своїх вчених людей — «пандитів».

Суддя був збентежений. Ніхто не міг довести індійське походження цього чоловіка, яке він начебто приховував. А темний колір шкіри — це ще не злочин, навіть за британськими законами в Індії. Що робити?.. І тут з'явилася Джеральдіна Гарріс, британська піддана, з порукою за обвинуваченого.

Суддя взяв у Дженні два фунти стерлінгів у заставу й відпустив Макфернея на волю «до вияснення усіх обставин справи».

— Добре, що ти знайшлася, Дженні! — сказав містер Бедфорд і одразу повернувся до карти. — Аллігур нам по дорозі. Які вісті з Аллігура, Бріггс?

— Із Аллігура вістей нема.

— Значить, там усе спокійно. Збирайся, Дженні, — я одвезу тебе до батька.

— Боже мій! — простогнала місіс Пембертон.

— Спокій, Маргарет! Будьте британкою. Охорона в нас надійна: п'ятсот стрільців королівської піхоти. Будь готова, Дженні, ми виступаємо завтра о шостій ранку.

Розділ вісімнадцятий
Веселий точильник

Чандра-Сінг привів Лелу в вузький провулок за водокачкою. Тут він змив з лоба чорні смуги парії і обмотав голову шматком синьої тканини — звичайний убір селянина Нижнього Ііенгалу.

Чандра взяв Лелу за руку й повів вузькою вулицею, повз стіни калькуттського Арсеналу, до Головного Базару.

День ще тільки починався. В багато при-Праних крамницях купці розкладали товари. Пишні килими завішували входи до крамниць; квітуче дерево з гілками і листям починалось на одному килимі і продовжувалось на сусідньому; павині пера розпускались на другому; на ніжно-жовтому ворсистому полі третього цвіли червоні квадратові троянди. Тут були килими Ізміру й килими Каджраху, килими Ірану й Бухари. Срібло й чернь змагалися світом і тінню на руків'ях кинджалів; художник, схилившись біля входу в крамницю, тонким пензлем малював по тканині, виводячи той самий візерунок, що повторюється із століття в століття: пелюстки троянди, хвіст дракона і його вигнуті лапи. Тут б^в шовк матовий і синій, що виблискував, мов кристали в сріблі, була різноколірна парча і шалі з білої шерсті, знаменитої кашмірської шерсті, білосніжної і легкої, як лебединий пух.

— Не сюди! — сказав Чандра-Сінг. Він вів Лелу далі.

Вони вийшли на невеликий, заставлений навісами крамниць п'ятикутний майдан, схожий на зірку. Від майдану, як п'ять променів зірки, розходились п'ять вузьких вулиць: вулиця Мідників, вулиця Ковалів, вулиця Шаповалів, вулиця Лимарів і вулиця Гончарів. Лелу приголомшили голоси, скрегіт та стукіт. Мідники бемкали в свої миски й тарілки, коваль гучно клепав молотом по маленькому переносному ковадлу.

— Подайте, подайте голодному! — кричали жебраки.

— Гроші, гроші міняю! — вигукував міняйло, сидячи на землі біля великої купи срібних та мідних монет; водоноси пропонували воду із шкіряних міхів, видзвонюючи мідними чашками над вухом перехожих; продавець пшениці сипав зерно на мідну тарілку терезів, відганяючи жебраків і горобців.

Тиха і приголомшена ішла Лела слідом за Чандра-Сінгом.

У сідельному ряді Чандра-Сінг зупинився. Придивившись, він підійшов до однієї з крамниць і мовчки став вибирати серед товарів, повішених біля входу, шкіряний міх для води.