Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

І Тантал, вічно спраглий, невситимий,

І той Сізіф із каменем важенним,

І з бочкою своєю Данаїди,

І Тітій з коршаками навісними,

І Іксіон на колесі вогненнім...

Нехай своїм стражданням невтоленним

Мене напоять і в піснях жалобу

(Коли ця шана подобає грішним),

І жаль свій виллють із плачем невтішним

Над тілом, не спорядженим до гробу.

Хай Цербер, що вартує пекла двері,

А з ним усі почвари і химери

Підхоплять тужні співи погребові

Над тим, хто самохіть цей світ покинув,

Хто радо згинув жертвою любові.

О пісне жалю, я прошу востаннє,

Не говори про муки та страждання;

Повір, що їй, моїй жорстокій милій,

Приємне те, що сталося зі мною,

Й не будь сумною на моїй могилі. [78]

Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про Марселину скромність і честивість: адже Хризостом ревнує її, підозріває, нарікає на розлуку, і все те наводить на дівчину тінь, неславить її чесне ім'я. На те Амбросіо, якому небіжчик сповіряв усі найпотаємніші свої думи, відповів так:

— Щоб вас, пане, ції сумніви більше не бентежили, знайте, що цю свою пісню склав наш бездольник, будучи далеко від Марсели; віддалився ж він од неї по своїй вольній волі, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свій звичайний закон, але закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить, і от і Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими підозрами так, ніби все те існувало насправді. Це аж ніяк не уймає честі Марселі: слава про її цноту цілком справедлива. Дівчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокості, та навіть самі заздрощі не можуть і не важаться ні за що її ганьбувати.

— Коли так, то правда ваша,— погодився Вівальдо.

Він уже збирався прочитати інший вірш, од вогню одрятований, та йому перебило чарівне видиво, що раптом з'явилося їм перед очима, ніби примріялось: на вершечку скелі, що під нею могилу копали, де взялася пастушка Марсела, сяючи вродою своєю, пишною понад усяку славу. Хто її вперше побачив, дивились на неї німуючи, мов зачаровані, та й ті, кому вона по знаку була, з не меншим зорили на неї захопленням. Амбросіо ж, скоро її помітив, заговорив, не стримуючи свого обурення:

— Чого ти прийшла сюди, хижа упирице навколишніх гір? Може, хочеш побачити, чи не пуститься при твоєму наближенні плисти кров із ран цього нещасливця, що йому збавила віку твоя жорстокість? Чи, може, прийшла похвалитися своїм злодіянням, полюбувати на нього звисока, мов той неправедний Нерон, що милувався римською пожежею? Чи хочеш зухвало потоптати ногами сей холодний труп, як та невдячна дочка Тарквінія, що над рідним батьком поглумилася? Скажи нам усім, чого ти сюди прийшла, чого тобі ще від нас треба? Ми знаємо, що за життя свого Хризостом готовий був повсякчас чинити твою волю; по його смерті ми, що звались його друзями, ладні коритися тобі у всьому.

— Прийшла я сюди зовсім не для того, що ти, Амбросіо, гадаєш,— відповіла Марсела,— лише для того, щоб себе оборонити і доказати, як помиляються всі ті, що винуватять мене у муках і смерті Хризо-стома; тим-то й прошу всіх тут притомних пильно мене вислухати: небагато-бо часу треба згаяти і небагато слів потратити, аби розумним головам щиру правду з'яснити. Ви самі кажете, що небо створило мене прекрасною і та краса мимоволі примушує вас мене любити, а від мене жадаєте і вимагаєте, аби за тую любов вас кохала. Даним мені від Бога природним розумом я знаю, що все гарне заслуговує любові, однак же не можу збагнути, чому та, яку люблять за вроду, повинна доконечне любити того чи тих, хто її любить. А ще ж і таке буває, що той красолюб сам із себе бридкий, а бридота викликає лише відразу; яково ж то від нього чути: "Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, [79] хоч я й поганий". Та якби навіть врода вроді і рівна була, то не конче в них мусять бути однакові бажання; не кожна краса збуджує любов: інша тішить око, та не зворушує серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання наші, непевні й невиразні, вічно блудили б манівцями, не знаючи, де пристати; безліч є вродливих істот, то безліч повинно було б бути й бажаннів. А я чула, що правдиве кохання не ділиться і що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно і є), то чи можна вимагати від мене, щоб я несамохіть любила вас — тільки тому, що ви мені про любов свою говорите? А якби я-вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б мені нарікати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собі вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав із ласки своєї, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбиває, бо то в неї од природи, так і я не винна, що вродилась гарною, бо краса жінки честивої — то ніби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не підійде, той не вріжеться і не обпечеться. А честь і