Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Не вчують їх ні жовті піски Тахо,

Ні Бетіса зеленії діброви;

Лунатиме їх відгомін журливий

Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,

Померлих уст живе несучи слово;

Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,

Де ще нога людини не ступала,

Куди проміння сонця не сягає,

Чи у пустелі, у Лівійськім краї,

Де стрінеш тільки гада та шакала...

Луна мій жаль просторами розносить

І скрізь гіркі докори розголосить

Твоїй неперевершеній гордині;

Про мій талан нечувано жорстокий

Весь світ широкий буде знати нині.

Зневага убиває; підозріння,-

Правдиве чи фальшиве,— серце крушить;

Терзають душу ревнощі гризучі;

Розлука геть виснажує терпіння;

Страх забуття усі надії рушить;

В одно з'єднавшись, сили ці могучі

Ведуть назустріч смерті неминучій.

А я живу — о небувале диво! —

Зневажений, розлучений, забутий,

Від певності підозр огнисто лютий

І все ж таки закоханий ревниво!

Я зношу радо муки ці тяжкії,

Не бачачи і променя надії,

Не боячись безоднього відчаю,

І навіть, щоб поглибити страждання,

Всі сподівання гордо відкидаю.

Чи можна одночасно сподіватись

І зневірятись, і чи це розумно,

Як для зневіри певні є причини?

Чи можу я надією втішатись,

На зраду очі закривать бездумно,

Як в рани серця світло правди рине?

Та хто ж відчаю двері не відчине,

Упевнившись, що зрадила кохана,

Побачивши, що сумнів той проклятий

Став правдою — бодай її не знати! — [77]

А з правди уродилася омана.

0 ревносте, губителько любові,

Вклади кинджал у руку бідакові,

Сплети мені мотузку, гордування!

Хоч і жорстока ваша перемога,

Лиш так спромога погасить страждання.

Так, я помру; нічого не загубить

У смерті той, кому життя не миле;

Це не пуста у мене забаганка.

Та я скажу: блаженний той, хто любить,

1 вільний той, чия душа зболіла

— Амура всескоряючого бранка.

І ще скажу, що та моя тиранка

Усе ж прекрасна тілом і душею,

Що сам я винен, що вона гордлива

І що Амура сила справедлива

Всевладно править небом і землею.

Свідомий цього, зашморгом безжальним

Край покладу я дням своїм печальним.

— Щоб не страждати більше від безстрастя,

Пущу на волю вітру тіло й душу,

Уже байдужу до принади щастя.

А ти, чия неправність непоправна

Мені дає на самогубство право,

Поглянь на серце, вражене тобою:

Воно тобі покаже ясно й явно,

Що, змучене і зранене криваво,

Воно вмирає з радістю палкою.

Ні, не порушу я твого спокою,

Не хочу я, щоб мій загин дочасний

В тобі збудив тривогу чи задуму,

Щоб потьмарили чорні хмари суму

Очей коханих небозвід прекрасний.

Коли почуєш про мою кончину,

Ти смійся безтурботно в ту хвилину,

Немов тобі ця вістка найлюбіша.

Та, мабуть, зайва ця моя порада:

Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.

Хай вийдуть із жахних глибин Аїда