Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

сказала, лише взяла його за руку.

Дійшли до невеликої хатини за низьким парканом. Натиснув на клямку у хвіртці. Ступили на подвір’я. Довкола хатини — яблуневий садок, червонобокі яблука рясно висіли на гіллі, лежали на землі.

— Ось тут я жив три роки.

— Тобі скоро дадуть квартиру?

— Якби одружився, було б швидше. А гуртожиток хоч зараз… Але мені тут сподобалось…

Андріан зупинився біля невеликої лавочки, вкопаної в землю, і сказав:

— Увечері тут сидиш і слухаєш, як падають яблука…

А Валерія раптом почала тихо декламувати:

Не розхлюпати повноти, перестиглим яблуком впасти, нерозгаданим і простим яблуневим у сніг контрастом. Неокресленість наших бажань – на долоні простягнуті снігом. Неозвучені барви дня переповнені спомином літа. Сніг на плечі і сніг на сніг, на двірничку стару біля дому. Занімілі зимові сни, переламані тишею брови…

І нараз урвала на півслові.

— Це твій вірш? — здогадався Андріан.

— Мій, — посміхнулася. — У моїх батьків також вдома яблуні під хатою. Яблука червоніють на гіллі до пізньої осені, деякі висять до весни…

— А де твої батьки? — запитав Андріан, з подивом усвідомлюючи, що він нічого про Валерію не знає.

Дівчина мов не почула його запитання. Думала про щось своє.

З хатини вийшла Зіновія Олександрівна, побачила Андріана з дівчиною, підійшла, привіталася, їй було років під сімдесят. Андріан не знав точно, скільки їй років, бо ніколи не запитував, а сама вона не казала. Валерія якось винувато посміхнулась. А Зіновія Олександрівна сказала, зрозумівши все без слів:

— Ти, мабуть, речі прийшов забрати, Андріане? — посміхнулася якось дитинно, зморшки на її кругловидому обличчі поглибшали, дивилась на Валерію вивчаюче, прискіпливо, проте лагідно, по-материнському.

— Ти бережи його, — раптом сказала. — Він гарний хлопець.

Андріан зібрав свою валізу, зв’язав у три великі течки книги… Стара ще довго стояла біля хвіртки, дивилася їм услід. Вони кілька разів обернулися, помахали «до побачення».

— Ми скоро поїдемо з Оксаною, і ти відчуєш себе тут господарем.

— А коли ви… коли ти повернешся?

— Не знаю, Андріане, — безтурботно посміхнулася.

І ця її безтурботність раптом обурила Андріана. Невже він їй зовсім байдужий? Чому ж тоді була такою… А якою? Привітна, товариська… химерна Валеріє!

— Кожного місяця в поштовій скриньці буде квитанція. Ти її оплачуватимеш. В Оксани дешевий кооператив… Як ти гадаєш, може, завтра виберемось по гриби? — запитала несподівано.

— Сьогодні субота… До завтра все підметуть.

— Наших грибів ніхто не візьме.

— Може, Оксана підкине нас машиною? — Андріана не облишала думка роздивитися «модернізовану» «Волгу».

— Ні… Вона звільниться тільки завтра по обіді. А може, й на довше затримається.

— А де вона зараз?

— Мабуть, в Москві. Там зараз вирішується питання щодо одного… родовища. Посидь. Я зараз принесу каву. А ти подивись наші книги. Ось цю, скажімо…

Валерія взяла з полички великий зелений том і поклала на стіл перед Андріаном.

«Анатомія людини».

Він ніколи не бачив такого розкішного видання. Хто автор? Прізвище ніде не стоїть, немає і назви видавництва.

Валерія принесла на таці два кухлики з кавою, на тарілочці — тістечка. Поставила на стіл.

— Чиє це видання?

— Індивідуальне замовлення.

— Не розумію.

— Це видрукувано у друкарні нашого… управління. Кілька примірників…

— А навіщо вам цей підручник?

— Дивний ти… Просто цікаво… Хіба не так? Тут на полиці чимало подібних видань з різних галузей науки, мистецтва… Зараз я тебе ще й не так здивую.

Валерія дістала з полички ніби звичайну книжку, але Андріан побачив на обкладинці екран, схожий на телевізійний, а’під ним ішло три ряди маленьких клавіш, як на друкарській машинці, тільки не з буквами, а з цифрами та якимись позначками. В заглибленні під екраном лежав металевий олівець на рожевому м’якому дроті.

— Що це?

— Телезаписник… Ось дивися.

Валерія натиснула на одну з клавіш, і екран засвітився. Вона взяла олівець і почала писати просто на екрані:

«Валерія Стах дуже рада, що зустріла знову того хлопчика, який перечепив її в третьому класі…»

— Коли сторінка списана до краю, натискаєш на ось цю клавішу, і зображення запам’ятовується… Ось клавіша запису, ось клавіша відтворення… А отак набираєш номер необхідної сторінки… Я дарую тобі. Хочеш?

— Дівчинко, я ще не розрахувався з вами за брудне платтячко, а ви робите мені такі дорогі подарунки… Ти виступаєш в ролі доброї феї? Мені навіть незручно…

— Відмовляєшся від подарунка? — вдавано ображено мовила.

— Та ні… Але ж…

— Бери, у мене є ще один. Це експериментальні моделі.

Якусь мить Валерія мовчала, потім, чомусь спохмурнівши, несподівано проказала віршовані рядки:

В моєму прагненні добра ще