Микола Васильович Білкун - Роман шукає

А от з Ігорем на фронті був випадок… Кухар йому супом із «шрапнеллю» руку обпік. Такий недоумкуватий кухар. Ігор казанок підставив, щоб той йому супу влив, а кухар… Якраз літак над лісом загув… І хоч навіть мала дитина зрозуміла б, що то наш літак, бо німецькі по-іншому гудуть, ніби із задишкою, а кухар перелякався, рота роззявив, голову задер до неба, руки в нього почали тремтіти, і він хлюпнув черпак супу з «шрапнеллю» не в казанок, а Ігореві на руку. Такий нехлюй, вантюх такий!

І Ігор сміявся, і Любочка сміялася з того телепня кухаря, який не міг відрізнити нашого літака від німецького…

Вербицький таки вмів прибрехати, коли треба, а ось щодо Любочки жодним брехливим словом не прохопився. Он що робить з людьми кохання. Траплялися в Ігоревому житті ситуації, якими він міг би й пишатися. Хай не такі вже й героїчні, але й червоніти за них не доводилось. Він поводився у тих тарапатах, як личило мужчині. Навіть старший лейтенант Саватєєв казав тоді: «А ти молодчага! Спершу подивитися — жабеня жабеням, а розібратися — молодець!» Про жабеня Любочці можна б і не казати — лиш розповісти про те, як сам старший лейтенант Саватєев назвав його молодчагою, та Ігор зараз чомусь вибирав для своїх розповідей саме ті випадки, в яких він виглядав не молодцем, а швидше навпаки. То розповідав, як одного разу мало не відстав від ешелона, і це ж могли подумати, що він, ха-ха-ха, дезертир, а він на приступку останнього вагона вистрибнув, мало під колеса не втрапив, ха-ха-ха, але вчепився і таки добрався до своїх. А то іншим разом з ним теж пригода була. Старший лейтенант Саватєєв казав, що в мирний час він би його на «губу» посадив, але, на Ігореве щастя, там, на передовій, «губи» не було. Він забув зняти чохол із ствола гармати, ха-ха-ха! Бачили такого дурня? Це ж треба — забути зняти з гармати чохол, а тоді як стрельнули, то од чохла тільки клапті полетіли. Ну й лаявся, ну й горлав тоді старший лейтенант Саватєєв! Ха-ха-ха! І зараз смішно згадати.

І Любочка сміялася, і Ігор сміявся…

Вони говорили про все на світі, тільки про свою любов не обмовилися її словом. З їхніх уст злетіли сотні тисяч слів, але найважливішого і найпотрібнішого слова ніхто з них вимовити не наважувався…

Позавчора новий начальник госпіталю прооперувала Семена Анципера. Вчора хлопців до Семена не пустили. Віка-старуля нишкнула на них:

— О, гості мої дорогі, давно вас не бачили. Анциперові оддихатися треба, а ви там будете хихоньки-хахоньки справляти, хармалюки свої гнути. Знаю я вас!

Але сьогодні до Семена вже можна було пробратися.

Ігор проспав. Хлопці вже й снідати пішли, а Щербина ніяк не міг добудитися його. Снідав Ігор останнім. Дали йому холодної манної каші, якої він терпіти не міг, але сьогодні хлопцеві було абсолютно байдуже, що їсти. Він почувався настільки збудженим, що взагалі не помічав, що воно там у тарілці. їв, не розбираючи смаку.

Вчора увечері Любочка його поцілувала.

Поцілувала!

Любочка його, а не він Любочку…

Телепень, йолоп, бовдур, він давно міг зробити це сам, та все вагався, чекав не знати чого, теревенив не знати що, замість того щоб поцілувати Любочку.

Механічно працюючи ложкою, Ігор намагався до найменших подробиць відновити в пам’яті всі події вчорашнього вечора. Гоша-масажист і Маша-кіномеханік… Вони теж були там… Стривайте, до чого тут Гоша-масажист і до чого тут Маша-кіномеханік? Адже йдеться про те, що він любить Любочку, а Любочка любить його. І вони поцілувалися, тобто, не вони поцілувалися, а Любочка його поцілувала. Тепер він цілуватиме її довго-довго і багато-багато, але ініціатива, безперечно, належала їй… Та Гоша-масажист і Маша-кіномеханік теж чомусь були там…

Ігор ходив наче п’яний. Від великої радості й від великого збудження всі події переплуталися у нього в голові, і тепер він все відновлював у своїй пам’яті по крихітці, не боячись, що найголовніше, найважливіше, найпрекрасніше йому просто приснилося.

Але Гоша й Маша чомусь там були… Любочка й Ігор побачили їх на своєму улюбленому місці, на приступці сходів, що вели на горище. Коли вони туди пробралися і зайняли їх улюблене місце — Любочка й Ігор не помітили. Прийшли й застали… У Гоші й Маші все було зовсім не так, як у Ігоря з Любочкою. Це ж треба! Все — навпаки. Гоша стояв, прихилившись до поренчат, там, де завжди стояла Любочка, а Маша сиділа на цементовій приступці, там, де завжди сидів Ігор.

Любочка й Ігор зупинилися, вражені. Гоша впізнав їх одразу, — ще до того, як їх побачила Маша.

— Ігор? Любочка? — хрипким від хвилювання голосом запитав Гоша. — Ви тут? У тебе є сірники, Ігоре?

Гоша м’яв у руках самокрутку, був якийсь знервований. Маша сиділа на приступці, обхопивши коліна руками й поклавши підборіддя на коліна. По її смаглявих щоках розлився рум’янець. Ігор і Любочка засоромилися й собі. Гоша намагався розкурити цигарку, сміявся без причини, а Маша червоніла.

— Ми тут… — почала Маша і замовкла розгублено.

Ігор ніяк не міг второпати, що це діється з Машею, для чого забрели вони з Гошею в їхній з Любочкою заповітний куточок. Зате Любочка зразу збагнула, що діється у Машиній душі.

— А ви… — на одну тільки мить розгубилась Любочка, але тут же жіноча мудрість підказала їй, як діяти далі, що казати. — Ви посидьте тут, бо телефон може задзвонити… Тоді гукнете мене, нам з Ігорем треба зайти в одну палату. Ігоря якраз послали за мною… От і добре, що ви тут… Як телефон задзеленчить, Гоша хай візьме трубку, а ви, Марусю, погукайте мене, я буду тут, на третьому поверсі. Ходімо, Ігоре, бо ми так і до ранку не дійдемо.

І вона потягнула хлопця за рукав, а той, все ще нічого не розуміючи, покірно, як теля на налигачі, поплентався за нею. На сходах все ж зупинився.

— Чекай… Куди це ми йдемо?

— А