Владислав Крапівін - Зброєносець Кашка

Кашка згадав про домівку, й одразу все просвітліло. Сльози розтанули. Кашка пішов далі, не похиляючи голови. Та ось він вийшов на галявину, де вони з Володею розкладали вогнище. Слід від вогнища був, як чорна латка на кошлатому трав'яному килимі. У Кашки знову зашкребло у горлі.

Сніданок був квапливий і короткий. Володя проковтнув противний теплий компот і швидше повернувся до своєї дачі.

Юрко Земцов мав рацію: слід було зібратися завчасно. Майже всі вже були готові, а Володя шукав під ліжками зубну щітку і ліхтарик…

Коли рюкзак був зібраний, Володя побачив, що в кімнаті вже порожньо.

Володя спритно кинув рюкзак за спину — обидві лямки на одне плече. Поправив картуза, що став незвичним: він майже не носив його в таборі. Взяв у кутку свою візерунчасту паличку. Озирнувся на порозі.

Постелі були прибрані, на підлозі сміття — клапті газет, сухі соснові голки і блискуча пряжка від сандалії. Плакат, на якому червонощокий сурмач грав побудку, відірвався верхнім ріжком від стіни і повис, як напівспущений прапор. Видні були тільки ноги сурмача й підпис: «Ура піонерському літу!»

От і все. «Синій Камінь», прощай! Було добре, отож зараз сумно. Але попереду теж багато хорошого, і тому сумно не дуже. Прощайте, скелі в дальньому кінці просіки, червона шипшина край галявин, жовті вогнища в сизих сутінках, червоний олень, що біжить через кущі… І маленький зброєносець Кашка…

Певно, так вже влаштовано в житті. Зустрінуться двоє людей і спершу поглядають один на одного похмуро й нетямуще, а коли ця похмурість зникає і хочеться бути разом, то раптом настає ось такий похмурий день. І треба прощатися. Тут уже нічого не придумаєш, у кожного своя дорога.

«Не треба більше зустрічатися з Кашкою, — подумав Володя, сходячи з ґанку. — Ні до чого з ним зараз зустрічатися. Хорошого від цього не буде ні йому, ні мені. Він ще розплачеться…»

Але Володі не пощастило. Він обійшов дачу і побачив, що уздовж алеї стоїть довга шеренга малюків. Уже одягнені в дорогу, з рюкзаками і чемоданчиками, вони вишикувалися для останньої переклички. Вітер сіяв водяний пил, і малюки стояли незвично тихі, принишклі. Серафима нервово розмахувала аркушем паперу і повторювала:

— До станції поїдемо в автобусі. Разом з іншими дітьми. Поводьтеся як слід. На вокзалі поділимося. Ті, хто в місто, поїдуть на електричці із Сергієм Петровичем. Ті, хто в Новоріченськ і Камшал, — поїдуть зі мною. Повторюю…

«Значить, Сергія з нами не буде, — подумав Володя. — Наш грузовик піде до міста трактом, на станцію не заїде…»

Кашка стояв майже в кінці шеренги. Був він зараз зовсім маленький. У зім'ятому вельветовому картузику, в сірій курточці, у зморщених на колінах панчохах. З великим портфелем, перев'язаним мотузкою. Ліва панчоха сповзла, і Кашка раз по раз підсмикував її. Обличчя у Кашки було зовсім неусміхнене і байдуже: ніби йому все одно, куди їхати і що робити.

Володі стало не по собі. Якби він був дівчиськом, він міг би подумати: «У мене защеміло серце». Але він не був дівчиськом і думати про такі ніжності не вмів.

— Новосьолов! У машину! — загукали здалеку. — Во-ло-о-Дю-у!

Кашка здригнувся, випростався. І, звісно, побачив Володю. В сірих очах його одразу спалахнула крихітна надія. І почала рости. «Ти передумав, так? Ти поїдеш?»

«Піти б…» — подумав Володя. Піти було не можна.

— Ще раз повторюю, — набридливо твердила Серафима. — Поводити себе треба як слід, бо… Новосьолов, а тобі що треба? Не заважай нам…

— Гаразд, потерпи, — сказав Володя. — Тепер уже недовго.

Він узяв Кашку за плечі і, задкуючи, вивів його зі строю.

Так вони перетнули алею. Володя зупинився, прихилившись рюкзаком до берези.

— Ну, от… — неголосно сказав він. — Щасти тобі, Кашко.

— Угу… Щасти, — відповів Кашка пошепки і почав роздивлятися свої сандалії. Зверху, з березових листків, падали важкі краплі.

Володі до смерті захотілося, щоб усе було, як раніше. Щоб спалахнуло сонце, сяюче, мов труба сурмача; щоб вітер обсушив дерева; щоб стало тепло і підбадьорений Кашка посміхнувся своєю ледь винуватою посмішкою. Але що ж міг Володя вдіяти? Адже не міг він розігнати хмари.

Кашка опустив голову так низько, що Володя не бачив його обличчя. Бачив тільки вельветовий картузик з кнопочкою, світлу потилицю і тонку Кащину шию з жолобком. Велика крапля упала просто в цей жолобок і покотилася за комір. Але Кашка тільки ворухнув плечима і не підвів голови.

— Адже ти можеш написати листа, — сказав Володя.

— Угу… — пошепки озвався Кашка. — А куди? — Він повільно підняв обличчя.

— Я зараз. Я адресу дам. — Володя скинув рюкзак і квапливо занишпорив по кишенях. Він знайшов усе потрібне: недогризок хімічного олівця і якийсь паперовий клаптик. Він розгорнув папірець.

Це були Кащині вірші.

«Не можна, — подумав Володя. — На цьому ніяк не можна». Але іншого паперу не було. Тоді він зняв картуза, розтягнув його пальцями на березовому стовбурі і, слинячи олівець, почав виводити на підкладці великі літери. Потім люто рвонув тріскучий сатин.

— Ось, Кашко, адреса. Не загуби цю ганчірку. Де в тебе кишеня? Ага. Ось сюди. Ти ж гляди пиши. Я також напишу. Обов'язково, Кашко. Добре?

— Добре… — Кашка дивився йому просто в обличчя. — Володю… А якщо ти тільки на сьогодні з'їздиш? Хоч дорогу взнаєш. Це теж не можна, га?

— Голубєв, Новосьолов! Ви ж затримуєте усіх! — гукнула Серафима. — На автобус пора!

Володя підняв з трави свою паличку і вклав у Кащину долоню. Стиснув його пальці навколо візерунчастої рукоятки.

— Бери, — твердо сказав він. — Усе. Пиши.

Він підхопив рюкзак і квапливо попрямував до своєї машини. Звідти вже кликали його кілька