Олександр Шевченко - Глибинка

А тоді з несамовитим криком вчепився у руль, одночасно натискаючи на гальма. З передньої колодки вилетів сніп іскор, коли вона торкнулася до мокрого асфальту, і машину різко розвернуло поперек шляху. Кілька жахливих миттєвостей Євгенові здавалося, що зараз його перекине, як у одному з тих американських бойовиків, що увесь час крутять по телевізору, але автомобіль лише хитнувся і, нарешті, завмер. Він глянув у дзеркальце, у свої круглі перелякані очі, і поліз у кишеню за сигаретами.

— Господи, — вирвалося з грудей. — Дякую тобі. Клянуся, що більше ніколи…

В очі раптом вдарило яскраве світло фар. Євген завмер, зачаровано дивлячись, як з іншого боку схилу повільно підіймається величезна маса автобуса, його вогні у цих похмурих дощових присмерках здавалися дивними вогненними квітами. Він зрозумів, що стоїть якраз попереду цієї гори заліза, зрозумів, що має трапитися через секунду, і його відчайдушний лемент пролунав одночасно з виттям клаксона якраз за мить до того, як…

* * *

— Стережися! — хотів крикнути Стефан, але було вже надто пізно.

Все відбулося надзвичайно швидко. Вони вискочили на схил, і там опинився чийсь автомобіль. Він побачив, як його розмиті блакитні обриси невпинно насуваються, і встиг лише підскочити та вхопитися за поручня, розуміючи, що цього замало. Водій, скрикнувши, розвернув своє велетенське кермо і вдарив по гальмах, але це вже не могло нічого змінити. На швидкості шістдесят кілометрів за годину автобус з гуркотом вдарив машину в бік і почав розвертатися навколо власної осі. Від поштовху вперед полетіли сумки та торби, а також пасажири, яких буквально викинуло з крісел. Стефана смикнуло так, що йому здалося, наче руки от-от відірвуться і він вилетить на вулицю крізь лобове скло.

Його ноги злетіли майже до рівня голови, і він зачепився однією за той самий поручень, благаючи Бога, щоб не впасти вниз. Хоча де верх, а де низ — цього він вже не міг сказати. Виск гумових покришок злився з лементом людей у салоні, коли автобус почав ковзати по мокрому шосе, як фігурист на льоду, а потім різко перекинувся. Заіскрило, застогнав метал, а тоді, нарешті, рух припинився і запанувала мертва тиша.

Він не знав, скільки часу пройшло, поки не прийшов до тями. Підвівши голову, Стефан побачив, що лежить під купою безвільних людських тіл, неначе на якійсь сюрреалістичній картині із зображенням пекла. Вгорі був ряд сидінь, а знизу — знову тіла. Тим, кого притиснуло до вікна, не пощастило — від удару скло порозліталося, і їх досить довго терло по асфальту…

— Господи, — прошепотів Стефан закривавленими губами. Втім, кров була не його — він не відчував на своєму тілі жодної подряпини. — Господи, за що?

Відповіді не було. Над його головою опинився поручень — той, що врятував йому життя. Вхопившись за нього, він напружив м’язи й обережно став на хиткі ноги, стежачи, щоб ні на кого не наступити. Тепер побачив те, що сталося, і в легенях почав накопичуватися крик, сповнений болю та відчаю. Якийсь голос всередині нього підступно промовив:

«То що, письменнику, як ти себе почуваєш? Сумління не тривожить? Це ж все через тебе, через твою надмірну цікавість і святу віру в реальність…»

Водій нерухомо звисав зі свого крісла, і його обличчям збігав струмінь крові. Переднє скло вкрилося сіткою тріщин.

«То як, ти ще хочеш продовжувати?»

Стефан не став сперечатися з цим голосом. Праворуч він побачив аварійний люк і потягнув за його червону ручку. Та клацнула й повернулася. Ударом ноги він відкрив собі шлях на волю і обережно виліз на шосе, під холодний і безжалісний дощ.

Блакитний автомобіль завмер метрах в тридцяти від того місця, де лежав автобус. Стефан побачив його розбитий і розчавлений силует, а потім перевів погляд у інший бік, туди, куди бігло шосе. Вони питають, чи хоче він продовжити? О, так. Тепер це його обов’язок.

Ватяні ноги самі понесли його вперед, і скоро він вже біг, збираючи свої останні сили, а на його обличчі сльози змішувалися з дощем.

Кінець шляху (15)

У селі було тихо й порожньо. Марина довго блукала по лабіринті вуличок, вигукуючи ім’я чоловіка, але безрезультатно. В хатах не горіло світло, і жодного звуку не було чуть — тільки вітер шумів у верхівках дерев і грім посилав прокльони на голови сміливців, які відважилися у лиху годину залишити свої домівки. Селище було мертвим, як і всі його мешканці. Вона відчувала, як бігають по шкірі мурашки, але не могла піти звідси, поки все не з’ясує, і тому завернула у найближчий двір. Може, хоч тут вона дізнається, що ж відбувається?

Марина наблизилася до дверей розмальованої квітами хатини й обережно постукала. Ані звуку. Раптом з’явилося відчуття, наче щось наближається до неї ззаду. Вона різко озирнулася, але побачила все ті ж порожні вулички й темні вікна будинків. Ні, так далі не можна. Її рука натиснула на ручку, двері рипнули й відчинилися, неначе запрошуючи її приєднатися до хазяїв у царстві мертвих. Із завмираючим серцем вона зробила крок усередину.

— Гей, є тут хто-небудь?

Відповіддю була тільки тиша. Навколо панував таємничий напівморок, але хата виглядала так, неначе її полишили зовсім нещодавно. Марина увійшла до гостинної і нерішуче зупинилася, озираючись на всі боки.

Засланий скатертиною обідній стіл, на якому ще стояли залишки чиєїсь вечері. Цокає годинник на стіні. В кутку причаїлася кремезна шафа із тріснутим дзеркалом. І ні душі.

— Стефане?

Звісно, він не відгукнеться, бо його тут немає. А може, немає і в Маренівці? Тоді де ж він?

Вся ця мовчазна порожнеча подобалася їй все менше й менше. Марина зазирнула у кімнату, але й там нікого не знайшла. Ліжко, маленький чорно-білий телевізор і стілець