Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

кінців човна кора складається і загинається догори. Останній піший перехід — від селища до річки; і ось ми вже йдемо на човні повз гористі береги, на яких височіють столітні дерева.

Теоретично я міг управляти оморочкою, цілий день під час довгого привалу мене навчав цього старий евенк, старожил заповідника. Він же позначив на карті небезпечні місця — перекати й затоплені дерева. Човна жбурляло у вировищах, і від краю борту до води залишалося всього два-три пальці, але я утримував оморочку, входив у стрімку течію, обминав корчі, що стирчали з води, і великі камені.

Коли червоне сонце торкалося вершини сопки, ліс палахкотів. Над нами на камінних осипах, на кручах, на кам’янистих схилах, обличчям своїм звернених до пломеніючого крайнеба, — всюди проступала червона барва заходу. Човен наш нісся по чорній стрімкій воді, і пахощі обіцяли свіжі, ясні, духмяні ночі — час сов, білих метеликів, дивних шерехів у виярках…

На порівняно спокійному місці наше берестяне суденце одного чудового дня вдарилося об щось і його почала заповнювати вода.

Ми опинилися по груди у воді.

— Поглянь-но! — вигукнув Янков. — Ель! Попереду, в заглибині, вибитій у дні річки, лежав потонулий ель. Наша оморочка наштовхнулася на його іонообмінник.

— Аварія сталася недавно, — зробив я висновок.

— Інтуїція?

— Та ні. Придивися: там ще горять червоні сигнали. — Ми вибралися на берег, переодягнулися, розклали багаття.

— Цю машину я вже раз бачив, — сказав я. — Цікаво!

— Не варто… про те ж саме! — відповів Янков.

Ми лежали на теплому камінні й розмірковували про загублені світи — у космосі й на нашій планеті.

— Пригадуєш западину в Бразилії?.. Чим не модель загубленого світу? Стрімка круча, кратер з прямовисними стінами і на дні, там, куди й сонце зазирає лише на одну годину за добу, таємниче незнаний ліс і перетинчасті крила небачених створінь… Шкода, що відтоді так багато води збігло і нікому з нас не побачити більше нічого такого — ні в Бразилії, ні навіть в Антарктиці. Все. Звершилося. Загублені світи вивчені й занесено до каталогів та географічних атласів. І цей так само.

— Зате ми знайшли справжній загублений світ серед зірок. Точніше, не ми, а наші предки, котрі послали корабель… — І я розповів Янкову про лист Аїри.

— Це близько й далеко. Це майже казка.

— Ми ще повернемося до неї.

— Можливо. Хотілося б.

Над нами здіймалися високі рівні стовбури ялиць. Їх золотаві шапки намагалися перепинити рівномірний плин сонця. І це нібито виходило. Промені пробивалися крізь золото гілля і зігрівали нас.

— Як вона дізналася, що копія запису в тебе? — запитав Янков. — Ну скажи, будь ласка, як їй усе вдалося так спритно?.. Я вас не знайомив одне з одним. Це по-перше. У фітотроні тебе з нами не було. Це по-друге.

— А браслет?

— Що браслет? До чого?..

— Ми ж з тобою говорили про неї! Зв’язок, радіохвилі… Досить будь-якого чутливого телеприймача, щоб дізнатися, навіть побачити нас з тобою, коли ми розмовляємо. І зовсім уже неважко їй було наздогнати «Гондвану».

— Отже, браслет?..

— А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба.

— Нескладно все це. Натиснула кнопку будь-якого автомата на вулиці — і сукня, і туфлі саме за розміром. Знання мови?.. Ну про що там їй говорити?

— Та не говорити! Розуміти! Має ж вона знати, до кого потрапила у гості? Без сумніву. Ти мені добре якось пояснив, що людина складається майже виключно з води, і тому в акваріумі фітотрона понижчав рівень. Однак куди поділася квітка або те, що від неї залишилося? Поміркуй.

— Отже, браслет?..

— Без нього їй було б непереливки. Така вже її доля — жити під чужим іменем, затаїтися на якийсь час. Її лист… бачиш, його написано так, як я сам написав би. Їй потрібен проект, це ясно. Вона хотіла допомогти, її лист — майже готова стаття. Вона ніби каже нам: «Добивайтесь успіху. Це потрібно, можливо, не лише вам. Будьте обачними і наполегливими». Вона розгадала мене, Борисе. Мені здається, вона тепер може думати за мене. Хіба сама вона здатна була б?

— Ну що ж, значить, браслет! Хто її двійник?

— Сооллі.

— Сооллі? Проста жінка?..

…Вранці ми не знайшли на майданчику свій ель. Він пропав.

— Полагодити оморочку? Скажи-но, кому це потрібно — красти чужі елі, — мовив я повільно. — Машину легко замінити, викликати іншу — треба тільки повідомити своє ім’я і точні координати. Розумієш?

— Ось цим і займемося, — незворушно відповів Янков.

НІЧНІ ВОГНІ

У небі горів теплий жовтий вогонь. Ось уже близько години я стежив за ним. Він висів незрушно, потім опускався вниз, торкаючись вершини далекої сопки. І знову швидко, майже миттєво, здіймався вгору.

Навряд чи це був ель. Я покликав Янкова. Він виліз із свого намету, придивився, однак не знайшов нічого цікавого і сховався назад. Мені здавалося, він виморився за день і готовий лишити за мною право пильнувати за всім, що відбувалося довкола нас, у нашому світі, замкненому двома ланцюгами невисоких хребтів, виярком та ялицевим лісом на перевалі.

Я задрімав біля багаття. Потім щось розбудило мене, якийсь слабкий поклик підсвідомості. Я розплющив очі і побачив великий жовтий вогонь просто над тайгою. Він видався мені схожим