Жанна Слоневська - Дім з вітражем

з дюжиною розп’ятих без хрестів Христів під стелею — цікаво, чи він хоч іноді дивиться в їхній бік, чи кидає на них свої беззвучні атеїстичні прокльони?

— Звідки тут узялася ця голова? — тихо спитала я.

Господар мені підморгнув, долив іще трохи середнянського й охоче перейшов на нову тему. Він говорив про літо 1990 року та про офіцерських дружин, які протестували під Оперою проти знесення пам’ятника, про знайдені в постаменті єврейські надгробки і про скульптора Меркурова — той начебто був єдиним членом московської масонської ложі, який помер природною смертю. До цього оповідач дочепив легенду про псевдосамогубство архітектора Горголевського через осідання театру — ні я, ні Микола його не виправили, тільки багатозначно перезирнулися, — врешті-решт господар дійшов до моменту, коли голуба вантажівка з поваленим пам’ятником Леніну заїхала у двір одного з львівських заводів, де в присутності дуже нечисленних свідків фігуру поклали обличчям до землі. Однак звістка про скинутого з престолу вождя світового пролетаріату швидко розлетілася містом, і завод почали відвідувати цілі делегації зацікавлених. Із Києва навіть приїхала спеціальна комісія, яка заявила, що умови зберігання Ілліча є незадовільними. Вони сформулювали рішення саме цими словами — бо то були часи, коли Леніна вже можна було демонтувати, а от повалити в багнюку — ще ні. Отож, треба було його позбутися в цивілізований і дешевий спосіб, тому невдовзі у відлюдному закутку відбулася ще одна екзекуція, цього разу не така помпезна: Ленінові відтяли голову, торс призначили на пам’ятник жертвам комуністичних репресій, а наразі — сховали на одному складі.

— І як же ця голова потрапила до вас? — запитала я, але господар тільки розсміявся і знову долив мені вина, хоча я не встигла випити попередню порцію, тож воно стало переливатися через край, це його ще більше розвеселило, він скорчив страшну міну, поляскуючи себе по колінах, круглих, як футбольні м’ячі, я не знала, що зробити, щоби він нарешті розколовся, тож запитала:

— Що ви відчуваєте, коли стираєте з неї пил?

— Я не стираю з неї пил. Я витираю об неї ноги, — хихочучи, відповів він.

Миколине лице здригнулося від відрази, на нього наклався Ющенко зі стіни, а на господареву пику — Ленін, який наблизив до мене примружені очі головного чекіста і хрипко заявив:

— Я тебе впізнав, ти дочка Маріанни.

Склянка перекинулась, невипите закарпатське вино стікало мені на джинси, мій співрозмовник зірвався на ноги і взявся витирати мене шматком червоного сукна, турботливо зазираючи в очі. Так, він був тоді в центрі подій, зізнався він, співав «Червону калину» так, що аж зірвав собі горло, у нього є двоюрідний брат, який на власні вуха чув постріли, два чи три, коли точно це було — в липні чи в серпні? Я відключилась і зав’язла у млості, що сочилася з хмари славетного мучеництва моєї матері та важкого диму з сигарет, що їх палили чоловіки, мені було нічого сказати на тему цієї історії, вони все знали краще, господар дедалі більше зворушувався власними спогадами, Маріанна справді була реінкарнацією Соломії Крушельницької, таке саме дзвінке мецо-сопрано, українське у самому своєму єстві. Він сам, до речі, уже якийсь час виношує задум видавати справді патріотичний часопис, присвячений культурі, от тільки не знає, як знайти спонсора, і ще не визначився з назвою. Як ви гадаєте, що краще: «Незалежність» чи «Червона калина»?

— Ми знайомі багато років, — сказав Микола, коли ми вийшли надвір. — Я багато йому завдячую: через нього я потрапив в інститут, він переконав мене захиститися. Але правдою є і те, що колись він спеціалізувався на погруддях Леніна.

Ми брели сполученими двориками — по коліна у свіжому снігу, моя голова — на його плечі, його голова — на моїй голові. Марно ми намагалися прожувати гіркі ягоди, якими нас пригостили.

«Бажаю всього найкращого тобі і твоїй учениці», — сказав Миколі на прощання господар, і тепер я не могла позбутися відчуття, що його погляд, який після цих слів шаснув у мій бік, випік тавро на моєму обличчі.

Шкатулка

Сніг уже майже зник, тільки де-не-де ми підковзувалися на його брудних грудках: я — в рожевих чобітках, Аба — в чорних черевиках на платформі, Мама — у білих повстяних ботиках, які кольором нагадували підсніжники, що їх тепер продавали на кожному розі Академічної. Ці занадто прості квіти не підходили для нинішньої нагоди, тому ми прямували на площу Галицьку.

— Ну і яка це весна? Щоби старець пережив марець, мус вбирати шапку, — бурчала Аба. — І теплі зимові чоботи. Треба дбати про свій організм.

— А може, я ту свою організму не зношу? — питала Мама, не знаю, жартома чи всерйоз. — Може, я хочу прикінчити цю суку?

Я давно знала: в Мамі жили дві жінки, одна з яких ненавиділа іншу.

Торговки з квітами стояли перед самим входом на площу: гіацинти і нарциси, далі, під дахом, — гвоздики і троянди.

Ми зайшли глибше, купити великий букет гвоздик у твердому, схожому на скло целофані.

— Ненавиджу ці міщанські обіди! — зітхнула Мама.

— І не соромно тобі, Маріанно? — обурилась Аба. — Май трохи поваги до людей! І вдячності!

Автомобілі, що мчали вулицею Івана Франка, здіймали в калюжах срібні цунамі, оправлені в золоту рамку весняного сонця. Ми чекали на зупинці на двійку, я дивилася на вулицю Леніна, що піднімалася вгору, і мені здавалося, що вона веде до моря або до іншого чудесного місця, де я ще ніколи не була. Насправді трамвай проїхав спершу повз сірий костел святого Антонія, потім повз білу церкву Петра і Павла, невдовзі ми вийшли з трамвая там, де перед паралелепіпедом невідомого мені храму стримів зелений танк, націлившись дулом у наш бік. Ми шукали будинок із написом «Наш прапор», сусідній, із написом «Ленінізм», був уже наш. До входу вели три сходинки: дві низькі й одна висока. Абині ноги легко впоралися з низькими, але перед високою призупинилися. Вона повернула одну ступню боком і безрезультатно спробувала підняти її до потрібного рівня. Спираючись на наші руки, вона вихитувалася, закривала