Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

зробити кращим. Він прагнув бути причетним до всього, що там відбувається. Не як вчений, не як Бог, а людина, наділена пристрастю, свідомістю, яка долає простір і час. Натомість, він шукав, а не пізнавав, що зовсім не є одним і тим же. Людина зі Сходу знає це добре. Пізнання — це коли руки у тебе зв’язані за спиною, і тебе волочать коні по розпеченому піску, і кожної миті ти можеш померти. Однак твій син житиме разом зі своїми синами, а отже — чиєсь окреме життя не варте нічого. «Мені однаково чи буду я жить в Украйні, чи ні, чи хтось згадає, чи забуде, мене в снігу на чужині», — писав Тарас Шевченко саме про таке пізнання: через біль до забуття.

Дивно, але характери й обличчя відтворюються протягом тисячоліть, переживаючи війни, голод, епідемії. Вони можуть бути добрими чи лихими. Навіть долі повторюються, але долі — це ті самі характери. Людина поставлена в такі умови, що вона не вдосконалюється, а виживає чи допомагає вижити іншим. Коли ж робиться зовсім нестерпно, вона бунтує і звинувачує Бога, наче він — людина. Досконалі якості у світі не вельми цінуються.

Поет Цюй Юань (III ст. до н. е.) втопився у річці, не витримавши самотності й злиднів. Ду Фу втратив усіх рідних і бурлакував на схилі літ, наче самотній лелека, навіть друзі були від нього далеко.

Лі Бо пише про розлуку з Ду Фу:

Входжу в річку, грає осіння вода… Люблю свіжість цих лілей… Зриваю квіти, граюсь перлинами на пелюстках, хвилюється заводь. Дивна ця година… громадяться шовкові хмари. Хотів би подарувати це все тому, хто за далеким небокраєм. З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше… В горі й надії дивлюся туди… північний вітер в обличчя.

Старість розлучає, залишаючи надію. Смерть розлучає назавжди в одному житті. Дуже часто справедливість має обличчя смерті. Вона не карає винних і не винагороджує скривджених. Для неї всі люди — рівні. Усі ми станемо колись старими і помремо, але не це є абсурдністю нашого існування. Абсурдність у тому, що ми дивимось і не бачимо, слухаємо і не чуємо. Усі наші думки схожі на круків, котрі живляться мертвеччиною.

…Старий чоловік опівдні виносить стілець й сидить біля під’їзду, доки не смеркне. До ніг його тулиться ціпок. Мені цей чоловік радше нагадує дитину, якій заборонено відлучатися з дому, й тому вона мусить дивитися через вікно і знаходити там щось варте уваги. Чи це буде дорожня пригода, чи хмара незвичних обрисів, чи хтось знайомий. Її серце вільне від почуттів. З таким серцем можна кинути крихти горобцям чи вимкнути світло, щоб нетля не обпеклася… А можна вчинити і навпаки. Саме існування довколишнього світу залежить від того, яке серце у наших грудях: чутливе чи байдуже.

ІІ. ВЕСНА
Яке схвильоване твоє серце, коли трапляється: