Володимир Бабула - Планета трьох сонць

Мабуть, квартян річка не цікавить, — міркував Краус. — Вони мають крила і тому не потребують човнів.

Звідки ти знаєш, що вони мають крила? Чи ти гадаєш, що у селищі, яке ми бачили, живуть оті літаючі мавпи? Сумніваюся! Б’юсь об заклад, що мешканці селища — цілком інтелігентні створіння, мабуть, такі, як ми…

Краус єхидно посміхнувся:

Якщо вони такі інтелігентні, як ти, Грубере, то красненько дякую!

Грубер уже хотів був відповісти, але несподівано зупинився. Мовчки показав рукою на правий берег і подав бінокль.

У Крауса від здивування очі полізли на лоба.

Що трапилось? — запитав Мак-Гарді.

Краще не питай, а натисни на педаль. Не хотів би я зустрітися з отими потворами віч-на-віч…

«Ластівка» помчала по річці так, що аж бризки полетіли на всі боки. Велетенських ящерів на березі це анітрохи не потривожило. Час від часу вони витягали свої довгі шиї і відкушували по кілька довгастих листків з високих кулястих дерев, що нагадували наші цикаси з вторинного періоду. Злякався тільки кругленький низький ящір з кількома гострими рогами на потворній голові. З войовничим виглядом він помчав просто на бронтозаврів. Ті відступили з дороги, але продовжували спокійно пастись.

Вони досить сумирні, - зітхнувши з полегкістю, промовив Краус і повернув Груберу бінокль.

Річка почала швидко вужчати. З обох боків її стискували круті береги, а над ними здіймалися в небо гори з круглими верхів’ями. Після годинного плавання «Ластівка» спинилась у вузенькому проході перед небезпечними порогами.

Ми, мабуть, біля брами царства справжніх квартян, — висловив припущення Краус. — У цій розколині до біса темно, увімкніть прожектори, щоб краще було видно дорогу. Цілком можливо, що на протилежному кінці проходу на нас чекає якась охорона.

«Ластівка» пішла вперед на мінімальній швидкості. Фантастичні тіні, які малювали прожектори на хвилястих кам’яних стінах, ще посилювали нервозність утікачів.

Не завадило б трохи хильнути для хоробрості! — зітхнув Мак-Гарді. — Нерви не витримують…

Краус зважив на руці рушницю і кілька разів клацнув запобіжником.

Спокій і розсудливість! Тепер уже, хлопче, на жаль, не можна послати за себе у вогонь кого-небудь іншого. Сьогодні все залежить виключно від нас самих.

Краще вже не патякай! — крикнув Мак-Гарді. — Ти нагадуєш мені людину, яка йде вночі лісом і розмовляє голосно, щоб заглушити свій страх.

Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.

Нарешті гори розступились, і в прохід зазирнуло проміння оранжевого сонця. Гладінь води спалахнула, немов ріка перетворилась на потік розплавленого золота. Біля підніжжя гір повзла легенька імла. До берегів знову підступили джунглі. В них копошилися всілякі звірята, а над деревами літали ширококрилі велетенські птахи.

Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! — владно наказав Краус.

Мак-Гарді вимкнув двигун і злякано обернувся:

Ти помітив щось підозріле?

Гадаю, що треба послати тебе назад, до матусі. Схаменись, чоловіче! — розгнівався Краус.

Тільки своєю хоробрістю надто не козирись! — втрутився в розмову Грубер. — Ми тут надто вже під ударом. З берега нас, певно, тримають на мушці. Я хотів би відчути твердий ґрунт під ногами.

Краус із хвилину міряв його зневажливим поглядом:

Можливо, твоя правда!.. Але я не люблю боягузів, — сказав він більш сумирним голосом, щоб виправдати себе. — Мак-Гарді, заверни, будь ласка, до правого берега. Я огляну його сам. А ви тим часом будьте напоготові. Повернуся швидко.

Він вискочив просто на вогкий пісок і почав обережно просуватись уперед, до заростей.

Біля першого ж куща Краус сполохав чудного птаха, який огидно засвистів і піднявся вгору. У відповідь на його застережний сигнал чкурнули врозтіч численні звірята; гілки з величезним листям загойдалися під тілами дивовижних плазунів. За мить усе знову замовкло.

Людей тут, мабуть, немає, - сказав сам до себе Краус. — Принаймні ніщо не свідчить про них, та й звірі були зовсім спокійні.

Зробивши кілька кроків, він нерішуче зупинився. Обіперся спиною об товстий лускатий стовбур високого дерева, щоб мати захисток ззаду, і уважно оглянув кущі перед собою та плетиво гілок над головою.

На одному з кущів його увагу привернули довгасті плоди, які дуже скидалися на наші банани. Їх світло-жовтий колір різко відрізнявся від зелені листя. Краус зірвав один.

Справді, це банан! — зрадів він, знімаючи жовту шкірку. — А який чудесний, м’який! Мабуть, уже достиг…

Він хотів уже вп’ястися зубами в пахучу м’якоть, але затримав банан біля рота. А що, коли він отруйний? Адже зростав у зовсім іншому середовищі…

Але спокуса була надто велика: скільки років не доводилось бачити свіжих фруктів!

Краус відкусив маленький шматочок і обережно перекидав його на язиці. Смак і запах справді нагадували банан. Про небезпеку він більше не думав.

Чого це він там так довго? Чи не трапилося з ним чого? — стурбувався Грубер: минуло півгодини, а Краус усе ще не повертався.

Я теж цього побоююсь, — озвався і Мак-Гарді. — Побіжи-но за ним, подивись. Якщо побачиш щось підозріле, — стріляй. Тоді й я поспішу на допомогу.

Тільки-но Грубер зайшов до лісу, як почув голос, що лунав із заростей.

«Краус… Із ким це він там розмовляє?» Грубер зупинився, нашорошив вуха. Тепер уже було чути краще.

…Так що, золотенькі, золотоголовенькі, - як я вам подобаюсь? Ну, тільки не соромтесь, квартянчики!